Пам'ятник добровольцю Миколі Чорному, котрий загинув в зоні АТО, таки встановили. 9 жовтня на Кременецькому Туницькому цвинтарі відбулося освячення та поминальна панахида.
Коли у Києві почався Майдан, Микола підтримав Революцію Гідності, долучився до тих буремних подій. Жив Майданом і жив на Майдані. Як волонтер готував їжу своїм побратимам. Після Майдану залишався в Києві. Не зміг залишитись байдужим до незаконного захоплення українського Криму Російською Федерацією. Тож з побратимами, майданівцями, почав займатися в спецгрупі, військовим вишколом.
Матері Микола не хотів зайвий раз хвилювати. Телефонував і говорив, що й надалі працює у Василькові поблизу Києва. Але натякав, що, коли буде потреба, то разом з друзями піде відвойовувати Крим.
А далі почались події на Сході України, розпочалася АТО. Після короткого перебування вдома, Микола знову поспішав до Києва, запевняючи матір, що їде далі на роботу.
Материнське серце відчувало, що її Микола все говорить лиш, для того аби заспокоїти. А сам готовий до будь-якого ризику і самопожертви задля України. На її прохання, не їхати в зону АТО, де можна загинути, чи потрапити в полон, Микола відповідав: “Ну то й що?”
“Він нічого не боявся, - розповідає мати Маргарита Тарківська, - 19 червня 2014 року, це був останній день, коли я його бачила живим. Син поїхав до Кива. Далі ми щодня спілкувались, але він не говорив, що буде їхати в зону АТО. А вже 26 червня син із Києва поїхав в АТО добровольцем. До 27 червня зв’язок, хоч слабкий та ще був, а згодом перервався. Більше, до мене, мій Микола не телефонував жодного разу. Потім я дізналася від його товариша що вже тоді він був під Дебальцевим”.
З цього часу матір не знаходила собі спокою, відчувала, що із сином може статись щось не добре. “Як тільки він пропав безвісти, я почала його розшукувати. Зверталася до всіх волонтерів, котрих знала. Телефонувала на усі телефони, які мені давали. Зверталась до влади та в міліцію в інші силові структури. Але, на жаль, відповідь від усіх була одна: "Не знаємо, не знаємо". Спочатку були чутки, що він потрапив у полон бо не мав із собою документів. Обіцяли, що допоможуть визволити, але більше інформації не було”.
Тоді, у 2014 році, Маргариті Юріївні порекомендували здати тест на ДНК для того, щоб родичі осіб, котрі беруть, чи брали участь в АТО і вважаються зниклими безвісти, могли встановити своїх рідних серед загиблих. Здала такий тест і мама Чорного. Чекала результатів майже рік. Про те, що її син Микола Чорний похований у Дніпропетровську, Маргарита Тарківська дізналася лише у 2015 році. В Дніпропетровську їй видали довідку, що Микола Чорний загинув у 2014 році в зоні АТО, внаслідок наскрізного вогнепального поранення голови та похований з усіма військовими почестями в Дніпропетровську, як невідомий солдат, разом з іншими таким ж солдатами.
Перепоховали Миколу Чорного у Кременці 22 серпня 2015 року. Відтоді Маргарита Тарківська уже спільно із головою Кременецької спілки учасників бойових дій в АТО Іваном Білосевичем почала звертатись в усі інстанції, щоб її сину надали статус загиблого військовослужбовця учасника бойових дій в АТО. Значних зусиль довелося докласти, та лише цього року суд виносить рішення про надання Миколі Чорному статусу загиблого, але, як волонтера.
”Моя мета – добитись визнання мого сина Миколи Чорного загиблим військовослужбовцем, учасником бойових дій, - розповідає пані Маргарита. - Він пішов в АТО не через військомат, а тепер ця проблема виявилась дуже не простою. Для того щоб підтвердити сину статус загиблого військовослужбовця та учасника бойових дій в АТО, мені потрібно знайти свідків. Але таких свідків знайти складно. Знаю одного чоловіка з Кременця, який із моїм сином спілкувався по телефону коли той був під Дебальцевим.
Окремі люди хоч і мають мізерну інформацію та не свідчать. Один такий свідок, запевняв, що допоможе. Навіть фото є, де він був разом із моїм сином у Києві. На початку він телефонував кілька разів, а потім СМС-кою російською написав: “Ти мнє больше не звони!”. Ще один волонтер із нашого району говорив, що бачив сина в зоні АТО, обіцяв підтвердити. Та наразі це виглядає, як замкнуте коло. Що ще, треба мені потрібно доводити - незрозуміло. Навіть, якщо він був у полоні, я вважаю, що йому треба надати відповідний статус за наявними документами”, - каже Маргарита Тарківська.
Жінка каже, що мусить це пережити і триматися заради маленької донечки Тетяни, учениці 2-го класу.
Зізнається, що усієї необхідної суми на пам’ятник ще не зібрано. Залишається, наче й небагато.
"Нічого, потроху зберемо та віддамо”, - завершує свою розповідь Маргарита Тарківська.
Та при нагоді вдячна усім за приділену увагу та шану пам’яті сина, за добрі сказані слова про нього. Особливу вдячність мати висловлює благодійникам, котрі долучилися до збору коштів на пам’ятник. Зокрема, Народному Депутатові України Михайлові Головку, Кременецькій міській раді, Кременецькій спілці учасників бойових дій в АТО.
