Доля цих двох жінок-почаївчанок, які жили в один історичний період, у чомусь різна, більше – подібна. Адже йдеться про національно-визвольний рух і участь у ньому молодих українських дівчат, гіркоту їх поневірянь у радянських концентраційних таборах.
Ганна Хворостецька (1927 р.н.) народилась і зростала в селі Михайлівка на Рівненщині. Її батьки – Василь і Ксенія Мирончуки – прищепили своїм дітям, а їх у сім’ї зростало шестеро, любов до Бога, людей, праці та рідного краю. Тому цілком зрозумілим стало те, що старші їх діти – син Микола і донька Ганна, як і тисячі інших свідомих українців, піднялися на захист рідної землі від німецьких і совєцьких окупантів.
У шістнадцятирічному віці Ганнуся вступила до лав ОУН, пройшла вишкіл у штабі УПА: оволоділа азбукою Морзе, навчилася складати топографічний план місцевості, отримала псевдо «Леся». Її відповідальності були підпорядковані три села, де юна патріотка займалася поширенням агітаційної літератури, пропагандистською роботою, військовою розвідкою тощо. Тобто виконувала функцію підрайонного організаційного ОУН. Розвідувальні завдання здійснювала на території Волині та Полісся. У 1945 р. енкаведисти вийшла на її слід і 12 лютого її заарештували…
Надія Хоміч (із дому – Сімора) народилась 1929 р. в с. Березина (нині Почаїв). Закінчила семикласну школу, відвідувала почаївський відділок «Просвіти». У дитячі і юнацькі роки товаришувала теж із «березинцем» Іваном Дубилком, який в подальшому став членом УПА, емігрував у Канаду, де став знаним українським громадським діячем.
На певному етапі життя їхня дружба відновилась у листах. Під час німецько-радянської війни неповнолітня Надія працювала в артілі крою і шиття, де шила одяг для воїнів-фронтовиків. Працюючи в артілі, стала зв’язковою УПА - кілька разів передала інформацію «до лісу». 17 травня 1947 року дівчина потрапила під облаву на молодь, яку здійснювали каральні органи у відповідь на терористичну акцію вояків УПА.
Допити Ганнусі і Надійки були звірячими. Ганнусю били, відливали водою, і знову били, роздягнувши догола. Надію допитували уночі. Зізнання вибивав офіцер Селантьєв, який так тиснув чобітьми на босі ноги, що повідбивав пальці, бив кулаками по голові…
Ганнуся отримала 10 років концтаборів (її звинувачували у постачанні одягу і провізії воякам УПА, а про військову розвідку не знали). Надію, з огляду на те, що закон на той час збільшив покарання за співпрацю з УПА, засудили до 25 років концтаборів. Ганнуся пройшла етапом концтабори Джезказгану (Казахстан), де працювала на мідних копальнях. Її брата Миколу розстріляли енкаведисти, а батьків за дітей-бандерівців вивезли до Сибіру. Через неймовірні страждання дівчина робила спробу самогубства, проте Господь не допустив цього…
Надійка теж пройшла табори неподалік Джезказгану – перебувала в селі Кенгір, де у 1945 році відбулося відоме у всьому світі Кенгірське повстання за участю семи тисяч ув’язнених. Повсталих газом витравили із бараків і чавили танками. Далі були табори Іркутська із 60-градусними морозами, де Надія добувала слюду. Ще чимало різних звірств зазнали бранки, від розповіді про які холоне в жилах кров…
Заміж обидві вийшли теж у засланні. Ганна Василівна за почаївця Леоніда Хворостецького, якого за брата-бандерівця разом із батьками було вислано до Сибіру. Там вони й познайомилися, коли дівчина, після того, як відбула термін ув’язнення, приїхала до своїх батьків. Одружившись, молодята поселилися в Почаєві.
Надія Федорівна створила сім’ю із політв’язнем Михайлом Хомічем, котрий також був засуджений до 10 років таборів, і повернулася із ним у Почаїв.
Після повернення додому терпіли жінки і їх сім’ї знущання й утиски від влади та сусідів; втративши в згаданих випробуваннях здоров’я, вели нелегку боротьбу за життя.
Такими були ці дві почаїв’янки – сильні духом, мужні, загартовані в борні за святу справу – Незалежність своєї Вітчизни. Тож збережемо їх імена в своїх серцях і пам’яті.
