Мабуть, тому, що на мапі світу є моє маленьке місто.
У далекому 1972 році, коли я народилась, бабця Сянька за два десятки яєць, кільо сиру і слоїк молока викупила в медсестри з пологового будинку мою пуповину і закопала її на проталині під кущем бузку. То був правічний ритуал нашого народу.
Це було в лютому, земля спочивала під високими снігами. А проталину бабця зробила сама, поливаючи землю гарячою водою. А весною, щоб не забути місця, бабця посадила там підсніжники.
Дід Михалко казав, що, доки вони цвістимуть, у мене все буде добре.
25 лютого квіти зацвіли...
І на могилах бабці й діда теж. На Різдво пішла до Неба мама. Я ще не встигла посадити квіти на її могилі.
Я стільки всього не встигла зробити, вирішити, сказати, написати, видрукувати...
Війна. Для мене вона не була несподіваною. Страшною, пекельною, ненависною. Але, цілком очікуваною. Я вчила історію. Не за підручником.
В моєму житті, в моєму маленькому місті був Гаврило Іванович Чернихівський. Який точно знав, що стоянці людей на Куличівці 30 000 років. Але про це не можна говорити, бо це - націоналізм. І КДБ, Сибір...
В моєму маленькому місті був Володимир Михайлович Мазурчук - мій улюблений вчитель з позивним "Михайлович". А в нього Осьмачка, Плужник, Антонич, Шевельов...
В моєму маленькому місті була вся Україна - її історія культура, пісня, душа, віра...
Ні, не страшно. Війна - це не страшно. Страшно лишити дітям замкнене коло з граблями. Цією війною ми розімкнули його. І справді страшно, якщо воно замкнеться знову.
Мої діти, племінники, діти друзів воюють.
Чужих дітей не буває. На війні тим більше. Тому: всі мої і всі наймоїші. Тому роблю все, що тільки можу аби вони були одягнені, взуті, забезпечені потрібними девайсами і засобами для знищення росіянської орди.
І знаєте... Це таке щастя, коли дитятко присилає коротке голосове повідомлення: " Мам, тут хлопці передають, що при такому постачанні ми до москви дійдемо - без питань! Але... Чуєш? Нам десь під Новгородом потрібно буде на розмір більші однострої. Розумієш?"
Ясна річ, що я почула і зрозуміла. Що не ясно? Більші - то й більші. Будуть вам, діточки, нові однострої під Новгородом.
Я не можу нікуди виїжджати. У мене весна. Я сьогодні зв'язкова між тими підсніжниками, які бабця над пуповиною посадила і дітьми, які роблять все, щоб земля горіла під ногами окупанта.
Добраніч, москаликам. Хай їхня нічка буде такою ж темною, як наше життя в неволі!
А всім українцям - спокійної і тихої нічки та доброго світанку правди й перемоги!
Люблю вас, друзі! Щиро дякую всім за підтримку!"
Українська письменниця, кременчанка Любов Бурак (Дзвінка Торохтушко)
