Колишня викладачка Кременецької академії Лідія Макаренко-Іванюта розповіла про перший день війни. Як прокинулася від вибухів у столиці, а тоді з немовлям і двома старшими доньками виїжджала із Києва.
З 23 на 24 лютого я дуже погано спала. Назарчику напередодні зробили прививку і він капризував. Саме у цієї ночі я спала десь приблизно біля двох годин. Коли мені нарешті вдалось задрімати, мене розбудив дивний гучний звук, ніби грім, від цього звуку затремтіли шибки. Я прислухалася, звуки вибухів повторювалися знову, і знову. Подивилася на годинник, було ніби 04.45, вже точно не пам’ятаю. Розбудила дівчат, зайшла у Facebook і прочитала, що бахкає по всій Україні. Зрозуміла, почалася війна…
Мені не було у цей момент страшно, я просто спокійно робила те, що мала зробити.
Не було жодної паніки, бо у мене троє дітей, маю все сама добре організувати, чоловік на фронті, ніхто не допоможе.
Ми з дітьми спустилися у підвал, найважче було зібрати маленького сонного Назарчика.
Я зателефонувала до батьків, написала пост у Facebook, що нас обстрілюють, як не дивно, але знайшлися люди, які мені писали, що то фейк.
Діти сиділи у підвалі, я час від часу виходила наверх у кімнату, бахкало часто...
В голові крутилося повно думок, що робити, втікати, чи лишатися. Якщо втікати, то як? Як краще їхати, чим? Моя машина, дуже маленька, чоловікова мені не зручна, але велика, а, може, ще зачекати і все закінчиться…
Найбільше шкода було маленького Назарчика, якому цього дня виповнилося тільки п'ять місяців, і невідомо, як дитина перенесе далеку дорогу. Він повністю на грудному годуванні.
Вирішила таки їхати чоловіковою машиною, по Обухівській трасі, на Білу церкву, через Вінницю, до батьків. Я ніколи так далеко ще не їздила сама за кермом, але на той момент це було неважливо…
Закидали речі у машину, постійно було чути вибухи. Пакували все підряд, але, головне взяли — вишиванки і книжки, як виявилося потім, ні взуття, ні курток, ні шапок не взяли, зате у нас є вишиванки і віночок, які діти обов’язково одягнуть на день нашої перемоги.
Вже коли речі були в машині, то гупало дуже близько, таке було враження, що зірвалося за декілька метрів, всі сусіди побігли у сховище, хтось мені з жінок кричав, що ховайтеся, бо є інформація, що зараз нас будуть сильно “накривати”. Але я не зупинилася, посадила дітей в машину і вперед, додому. Ми виїхали з Києва о 12.20, навігатор писав, що через вісім годин будемо вдома… Якби ж то…
Розказати, як ми їхали 18 годин, просто неможливо. Назар пів дороги кричав, плакав, Зоряна від стресу всі 18 годин блювала, Софія, ніби трималася. Я часто ставала на узбіччя, щоб погодувати Назара, він не хотів їсти, бо не розумів що відбувається і знову плакав. Від того крику мені із середини зривало голову, тиснуло у грудях, але ми їхали далі.
Ми часто розминалися із військовою технікою і танками, на блокпостах були страшні затори. Люди злі, безліч несправних авто на узбіччях. Жінки з дітьми, з тваринами.
Ми їхали переважно селами. Скільки разів проїжджали вулицю Леніна, я не рахувала, багато. Я їхала і думала, що саме це є причиною того, що зараз ми маємо втікати, і що росіяни нас бомблять… Наша малодухість призвела до трагедії, бо ми не стали нацією...
Найбільше у той момент я хвилювалася не за себе і дітей, а за чоловіка, який тоді був на Донбасі, всю дорогу я переживала за нього, все інше не мало значення, можливо, саме це мене тримало в тонусі, головне, щоб з ним все було добре!
Я, як могла підбадьорювала дітей, співала народні пісні, намагалася жартувати і бути впевненою.
Коли ми під’їхали до Летичева, там був великий затор. Я зупинилася, щоб погодувати дитину, вже була ніч. Я відчула, що мої руки стали, як вата. В очах розпливалося і сильно боліла голова. Зрозуміла,що далі їхати я не можу. І тоді я почала плакати. Мені не шкода було себе, чоловіка чи дітей, я плакала, бо тільки зараз усвідомила, що це війна, що моск@ль знову буде знищувати Україну, знову буде топити у крові наш народ, який тільки почав розквітати і розвиватися.
Я безмежно вдячна двом нашим добрим друзям — Володі з Підволочиська і Володі з Нового Села, які нас просто врятували, вони виїхали нам на зустріч. Один із них сів за кермо мого авто і ми добралися щасливо на ранок додому.
Я приїхали у батьківську хату, тут все рідне, я вдома. Не можу навіть уявити той душевний стан людей, які їхали в нікуди. Я знала, що вдома знайду затишок і комфорт, що мої діти будуть в теплі і нагодовані. Неможливо уявити розпач людей, які зараз живуть в чужій хаті і не знають, чого чекати завтра…
Вже минув місяць від початку війни. Назарчику виповнилося півроку, тато наш воює, а ми з нетерпінням чекаємо на його дзвінок, чи звісточку…
Щодня чекаємо, що скоро закінчиться війна…
Я вірю, що ми всі дуже скоро зустрінемося на Хрещатику, одягнемо наші вишиванки і відсвяткуємо нашу Українську Перемогу!!!
“І прийде час, коли один скаже: “Слава Україні!”, а мільйони відповідатимуть “Героям слава!”
На світлині ми біля Летичева, чекаємо на друзів.
На світлині ми біля Летичева, чекаємо на друзів.
