93-ох річна Раїса Павлівна Тернова — пережила нацистську та радянську окупацію. Пам'ятає, як жили кременчани у період, коли у сусідній Шумщині проходив умовний кордон із знаком росія і люди не мали крихти хліба. Розповідає про те, хто жив тоді у Кременці.
На той час, кременчани жили, як вони кажуть, з-за Польщі
— В нас не було голодомору тоді, було безробіття. Бо не було на той час в Кременці ніякої промисловості. Були, шевці, муляри і були люди, які тікали з сіл на заробітки до міста, аби купити якийсь кусочок земельки, щоб було де хліб посіяти. Жилося дуже трудно. Після революції, тут була Польща. Говорю вам по словах мого батька. Він зі мною дуже часто на всякі теми державні говорив, то я те і розповідаю. Не було роботи. Основні промисловці в місті на той час були євреї. Вони торгаші були.
Розповідає про старий базар, який був на місці меморіалу слави, поряд з будинками-близнюками.
— Там в основному жили євреї. Групами. Такими поселеннями.
Додає, що пізніше німці їх розстрілювали на місці сучасного парку. Там було гетто. А вже після Другої світової, молодь та дітей змушували рівняти ті ями з тілами євреїв. Розчищати завали.
— Так і вийшов Парк відпочинку…, — пригадує Раїса Тернова.
Кордон із росією проходив на Шумщині
— Одразу за Дедеркалами були стовпи — чорні з білими і написано було великими буквами — росія. То починалася Хмельниччина. То ми пам'ятаємо це по розповідях батьків наших. Тут, на Кременеччині, голодомору не було, але дуже важке життя мали. Із промисловості була одна єдина сірникова фабрика. Той будинок ще мабуть стоїть за музичною школою. Там йде вузька дорога на Туницьку. Він стояв на краю. Може, вже й нема того будинку. Він був двоповерховим. Але так, як вона єврея- власника обанкротила, то і її закрили. І була в нас тютюнова фабрика. Село давало ділянку землі по контракту і садили тютюн. Як тоді називали “папіроси з-під дядькової клуні”. І продавали. Але то був сезонний заробіток. Там працювало дуже мало людей, до десятка не більше, з сіл, які вирощували той тютюн. То була державна фабрика — польська. Вирощували, сушили, складали в тюки і висилали в Варшаву і далі.
Кременець був невеликий
— Наш Кременець був маленький. До Полкової церкви. І там вже ріденько. Називалась Вишнівецька вулиця. І на Білокриницю дорога. Ото все, забудоване кругом, то після війни. Років через 10-15 почали за Полковою церквою будову.
Жило місто за рахунок підприємців євреїв
— Булку хліба важко було купити, не мали за що. Хліб купували четвертину. Ділили його на четверо, або і більше шматочків і так купували.
Їли хліб, як моя бабуся казала, “як пірника” — як медовика. Жили дуже скромно. В основному жили в достатках євреї, бо вони торгували. Поляків багато було бідних. Були ми, українці, яких вони називали руський народ. І було кілька чехів у Кременці, їх теж всі знали. Родових кременчан на Козацькій багато жило. Там був потік такий великий. Ми купалися в ньому, така чиста вода була.
Місцеві жили бідно
— Оселедця простий народ купував на Різдвяні свята. То обов'язково треба було пісну вечерю. Колись десь, як купив того оселедця, то було щось велике. Риба свіжа — теж дефіцит булла. В основному картопля. Купляли її на базарі в людей з передмістя — Переліски, Бонівки. З базару і харчувалися.
Євреїв обслуговували сільські хлопці і дівчата. Їм копійки платили. Їсти давали, якщо наймали. Самий бідний єврей не обходив себе сам. Називали наших гоями.
Поляків, українців і тих кількох чехів, було менше в кременці, ніж євреїв. То було єврейське містечко.
Навчання було тільки платним
— Наука була тільки платна. Українська інтелігенція, сільська більше, мала свою школу. Там по вулиці Бориса Харчука. Там було дві школи в одному дворі. Була єврейська, бо навіть бідний єврей, але вчився. Українці гімназію мали. Це було в одному дворі. Але наші діти, багатих селян вчилися з 14 років. Хто мав гроші, наймали дітям гуртожиток в тому домі.
Бідні школи не мали. Я вчилась, в польській школі. Вже в 36-му році. Вона була біля стадіону. Той будинок досі є.
Ще було два будинки, в яких займалися онуки “староруських”. Навчалися за рахунок багатих людей. “Благортворітєльноє общество” називалося. Я в ньому вчилася. Вже була підготовленна. Польські літери знала, наші літери знала. Там нам давали сніданки, обіди і підвечірки. Ми з десятої години ранку займалися до двох, чотирьох годин дня. З нами займалися священники, їхні матушки.
Безоплатна освіта була тільки в школі на Перелісках, при церкві. Батюшки організовували після служби божої, вчили алфавіт, вчили цифри, вчили мови нас. І хто мав чотири класи церковно-приходської школи, то вже був і староста сільський, і церковний. То вже людина була в повазі. Бо мав освіту і вмів читати. А все інше населення було темне.
Другий голод настав після війни
— Після війни дуже важко було. Була 300 рублів зарплата в простого робочого. Зонщик, наприклад, на електростанції працював. То дуже тяжка робота— весь час тачкою горючий попіл вивозити. Сорочка вся мокра була. А булка хліба на базарі коштувала 100 рублів! А хліб був по талонах, на всіх видавались “хлібні картки” після війни. Ото був другий Голодомор. Майже в кожному дворі жорна були. То два камінці і станок робиться, і так мололи жито, пшеницю. Так пекли хліб. І була навіть пісня за німців така: “На вкраїні Україна— хліборобна. Країна на хліб голодна. В Україні війна чорна, в Україні мелять жорна. Як найде, а як приїде ляндвід грубий, знайде жорна— виб’є зуби.” Таку пісню співали по селах і мололи той хліб, а в землянках ховали ті жорна. І в місті мали їх. Мій батько купив жорна, вони досі в мене надворі там стоять. То ми мололи собі, поросятко якесь ще тримали. Треба було якусь курочку мати, бо так не проживеш. Що ж там, яка в місті зарплата… А вже в 60-их почав будуватися цукровий завод, заготзерно, склади, автоколони. Райспоживспілка мала ще свою автоколону, машин, десь, 30. Чому я так кажу, бо я ходила в перевірці, то я знаю. Нас посилали ще з Ради ветеранів.
Працювала у воєнному штабі
— Ну я сама за професією вчитель. Працювала 16 в райвійськкоматі, тобто в штабі воєнному. В трудовій книжці моїй є ті подяки ще. Мала подяку від командуючого Прикарпатським воєнним округом. Ще цінний подарунок дали. Перша в Кременці мала газову установку з балоном, так як секретарі райкому всі. Це мені генерал наказав подарувати.
Повернулася з госпіталя воєнного, в мене вся голова була в бинтах. Бо я там, в Польщі, п’ять місяців відлежала після аварії важкої. Черепок мій, як я називаю, складений з шматків. То я значуся як інвалід війни, вже зараз першу групу мені дали. Але я весь час працювала. 33 роки трудового стажу маю. То це з 15 років.
Навчала тих, хто повертався з примусових робіт з Німеччини
— То от, як вернулася з госпіталя, я ще закінчила вечірню школу, допомагала іншим. То все поверталися з війни чоловіки, які були вивезені в Німеччину на примусові роботи і з фронту. Всі хапалися за вечірню школу. Вона була по тій вулиці Бориса Харчука, в російській школі. От там, де була єврейська школа, то там після війни стала російська школа для дітей з військового містечка. Нам, вчителям, було дуже важко викладати. Але треба було бути розумним. “Язика тримати за зубами”, як казали тоді і працювати тільки з дітьми і з селянами — ліквідовувати неписьменність. А робити це дуже важко було, бо ніхто не хотів. Сільських людей треба було заохочувати. То було дуже важко працювати, але ми працювали. Але я хочу вам сказати, що оті всі вчителі закінчували сім класів, щоб поступити в наше педагогічне училище. То тоді ще педшкола була. А в Кременці я вже займалася добровільною роботою — працювала в Раді ветеранів війни і праці, теж 16 років. Але то була добровільно- примусова робота. Вони тоді були всюди після війни, бо вони помагали. Ми людям пояснювали, заспокоювали і розповідали, як ми в війну жили, як нам важко було…
Все життя, як розповідає онука Раїси Павлівни, бабуся завжди дуже бережно ставилася до їжі. Ніколи не викидає її та не переводить. Каже, все тому, що бабуся пережила.
