39-річний військовослужбовець Сергій Ганжусь позивний «Ганджубас» у важких умовах ведення бойових дій при виконанні обов'язків військової служби загинув 12 серпня 2022 року поблизу населеного пункту Орли на Дніпропетровщині.
"Сергій ніколи не ходив розказувати як він любить Україну, але коли потрібно було захищати сім'ю, країну, своїх громадян, то він на відміну від багатьох пішов. Любив Україну ділом, а не словом", – каже рідний брат Сергія Іван Ганжусь.
Старший брат
Сергій народився в селі Великі Бережці Кременецького району на Тернопільщині. Після навчання у школі вступив у Кременецький лісотехнічний коледж, який закінчив за спеціальністю "лісотехнік". Після закінчення коледжу, працював за фахом у Кременці. Згодом поїхав за кордон, де на життя заробляв у будівельній галузі. Незадовго до початку повномасштабного вторгнення Сергій повернувся в Україну.
Іван молодший від Сергія на 4,5 роки. Він розповідає, брат був щирим, добрим, завжди готовим допомогти іншим. Особисто Іванові був за батька, якого не було поруч від підліткового віку. "Сергій всього мене навчив: поратись по господарству, поводитись з електрикою, основ будівництва".
Найкращі спогади про брата, каже Іван, це спогади про обмін думками під час спільної праці. У ці моменти чоловіки згадувати як колись жили, як замолоду разом ходили на дискотеки.
Сергій любив грати шахи. "У дитинстві, коли вимикали світло, вчив і мене". А також обожнював футбол. Іван каже, ганяв м'яч, не зважаючи на проблеми з коліном, які проявилися з віком.
Любив вивчати історію. Вичитував, аналізував. "У відповідь на всі події казав лише одне: за всі роки свого існування Росія завжди хотіла знищити Україну і забрати всю нашу історію".
Сергій любив "погостюватися", любив, коли на свята збиралася вся родина. Іван каже, зараз найважче у святкові та вихідні дні, коли лавиною накочуються спогади. Дуже важливою для нього була його сім'я: дружина і 15-річний син.
"Колись казали, коли втрачаєш близьких людей, то коли приходить до всіх свято, в тебе з дому свято йде. То з душі воно точно йде. Не знаю, чи надовго, але зараз свята немає".
"Його б ніхто не стримав"
"Після 24 лютого Сергій сказав, що це справжня війна. Він зрозумів, що це точно Росія, це ніяке не АТО чи якісь перестановки у владі. Він говорив, що Росія напала і хоче нас знищити, щоб України не було", – розповіла мама воїна Ніна Ганжусь.
У перший день повномасштабного вторгнення Росії в Україну вирішив: йде захищати Батьківщину у лавах Збройних сил України. Мама розповідає, вже наступного дня Сергій подався до воєнкомату, підписав контракт. На третій день війни вирушив на фронт водієм взводу забезпечення реактивного артилерійського дивізіону військової частини А0280.
Мама каже, у Сергія був артроз. Це коли руйнується в коліні хрящ і воно деформується. "У нас це наслідкове. Хворіла моя мама, я лікуюся, молодший син теж". Коли вирішив йти на фронт, вона переживала, як він буде служити з таким діагнозом. Але син переконував, що на фронті багато таких як він. Казав: "Хто піде, якщо не я?".
Іван розповідає, на рішення брата також вплинув вчинок друга його сина, який був всього на кілька років старшим за нього, але зголосився захищати країну, коли ворог наступав на Київ з Півночі. Він постійно порівнював себе із ним, дивлячись на сина, усвідомлюючи, що воюють у війні проти загарбника українці, які ще вчора були дітьми.
"Мав такий поклик душі стати на захист країни, що його ніхто б не стримав", – каже Іван.
Фронт був місцем, де відчував себе потрібним
"На передовій він возив пальне і все, що потрібно для забезпечення роботи артилеристів. Він мав заїжджати на передову, заправити і повертатися в тил", – розповіла мама воїна. – Про фронт спочатку зовсім нічого не розповідав. Став розповідати трохи пізніше, і то небагато. Казав, що "нам того знати не треба". Ніколи не скаржився на командування чи забезпечення – завжди казав, що у нього все є, йому нічого не потрібно".
У червні військовослужбовець отримав травму коліна. Його прооперували у Запоріжжі. Кілька тижнів реабілітації проходив удома. Іван пригадує, після перебування на фронті Сергій вже не був таким життєрадісним як до війни.
"Після госпіталю, маючи травму, він міг залишитись, але вирішив повертатись на фронт. Казав, що мусить їхати, бо може більше не потрапити до своїх хлопців. Називав їх своїми братами. Дуже не хотів їхати, але казав, що повинен. На жаль, фронт став чи не єдиним місцем в Україні, де Сергій відчував себе державі потрібним", – розповів Іван.
Брат запам'ятав, як готуючись відправлятися на передову вдруге, якось під час розмови Сергій кілька раз повторив "хоч би залишитися живим", ніби відчував що може статися далі.
12 серпня Сергій загинув при виконанні обов'язків військової служби. Звістку про загибель спочатку сповістили дружині Сергія, вона сповістила Івана.
"Пам'ятаю, похололо все. Як ДСНС-ник я часто зустрічаюся з усілякою людською бідою. Коли почув, охолов, ноги затрусилися, потім кинуло в жар. Пізніше зібрався, зрозумів, що далі все на мені. І треба повідомити матері, а це було найважче", – каже Іван.
Найважливіше зараз – пам'ять
Після п'яти місяців війни мамі важко стримувати емоції, коли розповідає про загибель сина. Найважливіше для неї зараз – не слова "тримайтеся", "співчуваю", а упевненість, що про вчинок Сергія та його побратимів, які загинули на війні, пам'ятатимуть.
"Нам, батькам загиблих, найважливіше пам'ять, щоб було розуміння, що діти наші загинули недаремно", – каже мама воїна.
Іван зізнається, іноді займається самообманом. Брат часто був за кордоном, потім – пішов на війну, його часто не було фізично. Каже собі про Сергія: "На війні" – та й усе.Так легше".
Зараз Іван найбільше засмучений тим, що в містах України і світу живуть багато людей, які не йдуть на війну. Він хотів би, щоб ці українці, та й увесь світ, не забували подвигу, який кількісно зробили не так багато людей. Але вони віддали найцінніше – своє життя, душу, майбутнє. Залишили нам усім своїх рідних і близьких.
"Розумію, що без жертви перемоги не буде. Але Перемога буде на всіх одна", – пояснює Іван.
Проводжали Сергія Ганжуся в останню дорогу на "Майдані волі" у Кременці. Поховали у селі Бережці на Кременеччині.
У воїна залишились мама, брат, дружина та син, рідні та друзі.
