15 лютого пам’ятна дата для учасників бойових дій на території інших держав, спомини воїнів-афганців про війну за “річкою” розповіли: голова Кременецького районного відділення Української Спілки ветеранів Афганістану Ігор Трачук та голова Кременецької спілки інвалідів війни Василь Петрик
Кременецька районна Спілка ветеранів Афганістану нараховує біля 90 чоловік, а очолює її Ігор Трачук, в минулому санінструктор розвідувального підрозділу
— Афганцями” ще за часів Радянського Союзу, почали називати воїнів, котрі проходили службу в обмеженому контингенті радянських військ у тодішній Демократичній Республіці Афганістан від грудня 1979-го, по лютий 1989-й роки, — розповідає Ігор Трачук
У всіх хто служив в Афганістані є певне ностальгія за тими подіями, за друзями. Постійно є бажання зустрітися, поспілкуватися, поділитися спогадами згадати загиблих товаришів.
— Лише ті що були “за річкою” (річка Амудар’я розділяє кордон між Таджикистаном і Афганістаном), розуміють, як це служити там, і які проблеми у “афганців” в сучасному житті”, — каже Ігор Трачук.
Ігоря призвали на строкову військову службу 1 квітня 1983 року із Києва, на той час він навчався у військово-медичному училищі. Спершу він потрапив в елітні війська Чорноморського флоту СРСР, а саме у полк морської піхоти, що у Севастополі. Через декілька днів, згідно рознарядки, потрапив у команду, яку відрядили до учбового центру розміщеному в далекому узбецькому місті Термез, яке знаходиться за 10 км від кордону з Афганістаном. По прибутті в Термез, ще у чорній формі морського піхотинця, йому оголосили, що дальшу службу після навчання буде проходити в мотострілецькому підрозділі сухопутних військ і готуватимуть їх для подальшої служби в Афганістані.
Після завершення двох-місячного навчання за спеціалізацією фельдшер, 31 червня його літаком доправили у столицю Афганістану місто Кабул. Вже у першу ніч перебування на території Кабульського аеродрому, молодому воїну довелося пережити обстріл, який вчинили душмани із прилеглих до міста гір.
— Після цього обстрілу, де навколо все вибухало, свистіли кулі та летіли уламки, у мене уже виробився своєрідний “імунітет” до обстрілів і постійної загрози смерті. Тоді всі зрозуміли куди потрапили служити”, — пригадує Ігор Трачук.
Служив він фельдшером батальйону, у розвідувальному підрозділі, який був прикомандирований до легендарного 350-го повітряно-десантного полку 105-ї Вітебської дивізії повітряно-десантної дивізії. В його завдання входило забезпечувати розвідувальні заходи для військових частин, які дислокувалися навколо Кабула. Для цього розвідувальна група із санінструктором Трачуком виходила в гори на завдання, а Ігорю, крім зброї і боєкмплету, ще доводилось нести медичну сумку.
Разом з десантниками й іншими підрозділами 40-ї армії СРСР, у 1984 році брав участь в одній із відомих операцій в Панджшерській ущелині, проти моджахедів відомого командира Ахмад-Шаха Масуда.
Цього ж року, в цій операції в Панджшерскій ущелині, Ігор Трачук отримує важке поранення. Лікування поранення далось не просто, оскільки організм уже був ослаблений внаслідок попереднього перенесення важкої форми тифу. Адже в Афгані повсюдно панувала антисанітарія, яка посилювалась нестримною спекою.
“Саме перебування в Афганістані і його кліматичні чинники, це вже є нелегким випробуванням, а ще постійна загроза обстрілів, засідок, полону. Щоб не потрапити в полон, кожен розвідник носив при собі окрему гранату для самопідриву”, — каже Ігор Трачук.
Служба проходила в регулярних виходах в розвідку, а в місці дислокації загрожували регулярні артилерійські обстріли. Розповідає, що в місто виходили рідко, але тільки групами не менше трьох, чотирьох озброєних солдат. Побутувала така приказка російською мовою: “Афганистан – страна чудес, зашел в дукан (магазин) и вдруг исчез”.
Загалом в Кабулі Ігор прослужив два роки і два дні. 2 липня 1985 року був демобілізований. Супроводжуючи пораненого товариша, знову ж літаком, перетнули кордон в СРСР і далі в Україну.
За участь у бойових діях в Афганістані в Ігоря Трачука є безліч нагород. Найціннішим для нього є Орден “За мужність” III ст., яким його нагородили 20 лютого 2008, року згідно Указу Президента України.
“Афганець”, а в минулому воїн-десантник Василь Петрик розповідає свою історію
Кременчанина Василя Петрика, призвали на військову службу 16 квітня 1987 року із Донбасу, де на той час він після навчання в ПТУ працював у шахті. Новобранців завезли в Узбецьке місто Фергана, в учбовий повітряно-десантний полк. А згодом направили в узбецьке місто Термез, де удосконалював він свою майстерність механіка водія БТР під час якого навіть здійснив 500-кілометровий марш на бронетехніці по пустелі й горах. Після завершення навчання, з під Термезу із аеродрому Какайті, літаками ІЛ-76 ДМ його з підрозділом доправили до Кабульського аеродрому.
— По прибуттю на Кабульский аеродром нам наказали чекали вертольотів на місто Джелалабад. Тут нам, молодим солдатам, довелося пережити перший психологічний іспит. Про прибуттю на аеродром, ми побачили, як із вертольотів вивантажили загорнутими у фольгу три тіла загиблих воїнів із цього десантно-штурмового підрозділу, де мали служити ми з товаришами. На місце загиблих завантажили нас, відчуття було дуже моторошне”, — пригадує Василь Петрик.
Здійснивши небезпечний нічний переліт, Василь із побратимами прибули в Джелалабад, в місце дислокації окремого десантно-штурмового батальйону 66-ї бригади.
Служив механіком-водієм БТР-80 у десантно-штурмовій роті. Згадує, що за час служби й піхотному ланцюгу, під кулями, не раз доводилося виконувати завдання, оскільки БТР всюди не міг під’їхати.
— Уже за два тижні після прибуття довелося відчути біль бойових втрат. Під час виконання завдання група десантників потрапила в засідку. Відстрілювались, та маневруючи, потрапили на заміновану територію. Тоді загинуло семеро бійців і ще більше було поранено”, — пригадує Василь.
Підрозділ у якому служив Василь вважали елітним. Він виконував небезпечні бойові завдання, брав участь у різноманітних військових операціях, супроводі колон з вантажами і технікою. Доводилось захоплювати афганських партизан-моджахедів у полон.
Неспокійно було і в місці дислокації. Військове містечко постійно обстрілювали душмани із крупнокаліберного кулемета ДШК (12,7 мм.) та переносних реактивних систем. Небезпечно було і пересуватись на БТР, оскільки значна територія по якій доводилось рухатись була замінована. Дороги між військовими частинами, адміністративними установами і всюди, теж постійно заміновували афганські партизани.
Були на цій війні і не бойові втрати серед солдат. Так, в окремих не витримувала психіка, від постійного нелюдського навантаження і важких природних і кліматичних умов.
“Цікаво, що порівнюючи сучасний стан екіпіровки бійців української армії, з екіпіруванням десантників в Афганістані, у нас були шоломи металеві взірця 1943 року. Бронежилети були вкрай не зручними, які не тримали основний калібр кулі 7,62 мм. А про зручне взуття, а ще розгрузки для боєприпасів, тактичні окуляри і тепловізори навіть і не мріяли і не знали що таке може бути в екіпіруванні. І тим не менше, успішно воювали і без сучасного спорядження.
Пригадує, що вже за час його служби в Афганістані, із середини травня 1988 року, уже розпочався процес виведення радянських військ з Афганістану. Усі це сприйняли із радістю й очікуванням, дочекався своєї черги і Василь з батальйоном. А уже в лютому 1989 року, останній підрозділ та останній солдат покинув території Афганістану.
Розповів Василь, що йому довелося служити з багатьма вихідцями із українського Донбасу. Дружили там і підтримують стосунки тепер. Каже, що серед співслуживців по Афганістану, є люди які по своєму сприйняли події в Україні 2014 року.
Військове широкомасштабне вторгнення російської федерації на територію України кременецькі воїни-афганці сприйняли, як і весь український народ, як віроломну агресію та по встали на захист Батьківщини разом з усіма. На початках діяли в складі підрозділів самооборони. Згодом, хто як міг встав на захист країни. Так двоє членів Спілки відразу пішли в бойові підрозділи ЗСУ, це Богдан Томашевський і Павло Шевчук, останній навіть отримав поранення при виконанні бойового завдання.
Побратими афганці Василь Онофрійчук, Василь Петрик, Степан Степанюк, Валерій Тимошенко, Віктор Лесик, Василь Генюк, Віталій Цибульський, Микола Підлужний служать, хто в самообороні, хто в територіальній обороні ЗСУ. Спілка тісно співпрацює із органами районної військової адміністрації, надає посильну практичну допомогу.
