Петро Жовтовський – кременчанин, учасник Революції Гідності, просвітник, активіст, громадський діяч, а також військовий, який зараз перебуває на Сході. Розповів для Кременець.Сity про свій шлях, реабілітацію після поранення на Майдані, просвітницьку діяльність на Сході, військову службу та плани на майбутнє.
Петро уродженець Кременеччини. Мама родом з Почаєва, а батько з села Богданівка. Каже, що його родина це затяті україноцентристи. Він виховувався на історіях бабусі, яка пам'ятає Другу світову війну, на історіях мами, яка добре підкована в релігійних канонах, тож тяга до вивчення історії рідного краю з'явилася ще з дитинства. Неабияку роль у становленні його особистості відіграв і чотириюрідний брат Петра – Сашко “Кремінь” Капінос. В юності чоловік їздив на заробітки до Польщі, бачив як там живуть люди й був прихильником Євроінтеграції. Пригадує, що мав нестримне бажання доєднатись до руху активістів та відстояти наші права і свободу.
— Як тільки відбулись події, коли Янукович не підписав асоціацію. Був теж злий і озлоблений, що це не відбулось, бо розділяв цілі Майдану. Та коли вже відбулось побиття, вже мав нестримне бажання поїхати та захистити конституційний лад, який відкочувався до тоталітарної держави. Оскільки ніколи ще не був у Києві та коштів не мав на поїздку, то чекав Сашка “Кременя”, який декілька разів повертався додому з Майдану. З Кременця курсували автобуси для всіх охочих, та я ніяк не міг потрапити в них. Аж на третій раз мені це вдалось. Це сталося в ніч перед 22 січня – День злуки. Якраз в той період на Майдані відбулись перші смерті. Дуже сильно та яскраво розділяю поняття “Євромайдан” та “Революцію Гідності”, коли танці під сценою перетворились на жорстокі побиття молоді. Я доєднався до 35 сотні “Волинська Січ”, де кістяком був Сашко і його оточення. Ми стояли до останнього. Там отримав вогнепальне поранення і чудом вижив.
Після свого поранення Петро проходив реабілітацію в Польщі, а згодом і в Канаді. Позаяк це процес довгий, то повернувшись додому, займався волонтерською діяльністю. Саме тоді вперше запрацював Волонтерський центр “Джура”.
– Зібрав нас усіх Андрій Середович, а я до “Джури” доєднався згодом. Це була просто компанія класних людей – волонтерів, які допомагали кожен по-своєму або разом. Світлана Трофимлюк, відома зараз “Єднаймося небайдужі”, Віктор Черчик, Віктор Вітомський і ще кілька волонтерів. Спочатку, коли люди приносили кошти, ділились ресурсами ми не реєстрували організацію, та згодом постало питання юридичного оформлення. Потрібно було звітувати та нести відповідальність. На початку війни у 2014 році такого не було, та з часом з'явилися квазіволонтери, які десь щось не туди відправляли. Тож з просто якихось людей у міській раді (добре, що Ванжула видав нам тоді кабінет), ми створили організацію. Важливим моментом є те, що ми не були благодійним фондом, який по закону може до 20% пожертв забирати на зарплати чи інші витрати. Ми працювали повністю безоплатно.
Назва волонтерської організації далась теж не легко, потрібно було показати неприбутковість, підтримати українські традиції та зробити милозвучною.
— Все наше українське воїнство, яке веде споконвіку боротьбу, стоїть на історії та традиціях, тому вирішили назватись «Джура». Та словосполучення «волонтерська організація» та «Джура» нам не сподобалося. Оскільки ми обʼєднували спочатку й інші волонтерські організації та окремих волонтерів, то вирішили, що буде така складна назва «Волонтерський центр «Джура».
Конфлікт на Сході йшов до замороження, люди все більше не мали часу на допомогу, збільшувалась кількість негативу до волонтерів через славу недобросовісних колег. Це призвело до того, що центр закрили.
— Коли активна фаза війни згасала, випливало багато негативу з різних псевдо організацій. Тоді люди помаленьку переставали займатись допомогою. Бо на громадських засадах без будь-якої вигоди, а часто доводилось ще й вклади свої кошти, ресурси та час, неможливо було прогодувати сімʼї. Тож за певний час ліквідував організацію. На це пішло близько восьми місяців, поки ми пройшли всі перевірки.
Після закриття «Джури» Петро не сидів склавши руки, а активно займався просвітницькою діяльністю. Їздив країною по таборах і вишколах, прокачував молодь, час від часу їздив на Схід. А з 2021 року доєднався до батальйону «Вовки да Вінчі», де вчився військовій справі та відточував навички. Військовий пригадує, що перед 24 лютого 2022 року повернувся на кілька днів додому, щоб заспокоїти рідних та знайомих.
– Перед 24 лютого вже витав дух війни. Я повернувся додому, щоб заспокоїти рідних, зайшов у школу, в якій вчився. В людей був трохи психоз, багато хто не знав що робити. Казав, що ситуація складна, буде важко, але як росія нападе то отримає дуже сильно по зубах і якщо ми всі включимось, то точно вистоїмо, не варто переживати. Також обдзвонив всіх своїх волонтерів, в тому числі Світлану Трофимлюк, щоб мобілізувати потенційний ресурс. Завдяки цьому багато допомоги з Кременця відправилось вчасно. Так багато хто з військових робив. 23 лютого поїхав в наш штаб у Тернополі, а наступний день вже вирушав першими колонами на Київ.
За весь період повномасштабної війни Петро бував вдома лише 15-20 днів. Участь в Революції Гідності та стан здоров’я дозволяли йому взагалі не брати зброю до рук, а залишатись волонтером.
— Дуже сумно, коли стоїть питання, що можна не йти воювати. Якщо на твій дім напали злочинці, то ти не стоїш осторонь і не чекаєш, поки все винесуть, усіх вбʼють, бо ж тобі можна побути осторонь та просто перечекати. Охочих залізти в чужий дім, було б рівноцінно нулю, якби злочинці знали, що в домі є рушниця і людина, яка нею вміє вправлятися. Те ж саме стосується і всього суспільства. Якби в кожного була зброя і вміли нею володіти то росія просто б не напала, боячись нас. Ця війна — надовго, воювати треба готуватися всім.
Надмірна хоробрість на Майдані була необхідна
Петро багато вчився військової справи, має чималий досвід навідника, штурмовика та розвідника. Вважає, що знайшов своє місце і він саме там, де потрібно йому бути.
— Але я не суїцидник і не божевільний, який лізе у бій голими руками. Ця надмірна хоробрість, яка була на Майдані була необхідна, щоб врятувати державу і конституційний лад. Зараз я хотів бути максимально корисним. В батальйоні Да Вінчі вчився на навідника, на міномети і різну ствольну артилерію. Інколи виїздили працювали, але тоді було порівняно затишшя. Потім був штурмовиком. Навіть певний період був командиром, але я тягнувся до артилерії. Оскільки маю таку специфіку, що в мене повністю відсутнє ліве око, не хотів наражати хлопців на небезпеку. Мав потрапити в батальйон Кулібіна, але один з командирів моїх побратимів перехопив мене раніше. Так я опинився в артилерійській розвідці. Оскільки мав розуміння, що треба артелеристам, то це відіграло позитивну роль. Зараз вважаю, що я саме там, де треба.
Іноді бувають напружені емоційні моменти. Петро зізнається, що йому б і самому хотілось безпосередньо нищити ворога, вже завтра звільняти всі наші території, але війна — це цілий механізм.
— Звісно хочеться безпосередньо нищити ворога, чи йти в наступ і вже завтра звільняти наші території. Але, на жаль, чи, на щастя, тут працюють механізми та стандарти: починаючи від того, які шкарпетки та форма на військовому, чи не натирає і не пріє, що їсть, яку воду пʼє. Від цього залежить боєздатність підрозділу, його бойової міці. Чим кращі умови у військових, тим вони ефективніші на полі бою.
Важливою складовою успішного ведення війни є тактика і тактичні маневри.
— Війна не завжди бій та стрілянина. Є навіть такий термін «тактична оборона», це так маскують відступ. Щоб ефективно оборонятись інколи треба відійти. Власне, як ми робили у Серебрянському лісі чи на інших позиціях, де воювали. Бувало утримували такі ділянки, які зовсім не вигідні. Проте ворог поклав дуже велику силу народу і частково взяв тих пару метрів. Але вони не знали, що там низина, вода, важко вкопатись. На таких ділянках їх легко нищити, вичерпувати людський ресурс, а потім відкидати подалі.
Не буває непотрібних людей
Петро вважає, що на війні всі охочі можуть стати в нагоді. Не поділяючи на гендер чи фізичні особливості.
— Хотілось би, щоб суспільство більше включалось і розуміло, що кожного військовослужбовця потрібно змінювати. Не справедливо, коли один воює 10,5,7 чи 2 роки повномасштабної війни, а інший не народжений для війни. В нашому підрозділі є дівчина, без неї було б мега складно. Вона бездоганно виконує свої функції діловода. В інших підрозділах є дівчата навідники, штурмовики, парамедики, які дуже ефективно виконують свої завдання. В армії зайвих людей немає. Кожна посада і професія тут цінується. Є така людина навіть як банщик. В них величезні вантажівки з пральними машинами, душовими, де кожен військовий може подбати про свою гігієну. Цю посаду, до речі, може займати людина з інвалідністю.
Довгий час Петро приховував свою інвалідність від побратимів. Та і на початку повномасштабного вторгнення про такі речі ніхто не запитував. Зараз у військовій справі він — «придатний», бо інакше не міг би бути в зоні бойових дій.
— На початку повномасштабної війни ніхто не запитував хто ми, що ми, звідки, наші документи та все решта. Згодом уточнювали освіту, спеціальність, що дозволило багатьом покращити свою ефективність на інших посадах. Я максимально приховував свою інвалідність. Про це знав командир роти й ще кілька людей. Ми ще були у складі ССО (Сили спецоперації ЗС України). Але потім довелося писати в кого є УБД (учасник бойових дій) чи інвалідність. Спочатку помовчував, а згодом зізнався. Пригадую, нещодавно до мене дзвонив парамедик і запитував як мене записувати «придатний» чи «обмежено придатний». За рахунок того, що є інвалідність, то, мабуть, «обмежено придатний», але вчасно перепитав, що це дає. Виявилось, з «обмежено придатним» не мають права відправляти в зону бойових дій. Тож попросив, щоб записали «придатним».
Війна з росією була очевидна
— Воювати чи не воювати навіть не замислювався. Навіть якби була кризова ситуація, армія була знищена, то людина зі зброєю може краще себе захистити й по факту перейти кордон кількох країн, як наші воїни УПА це зробили після Другої світової війни. Краще відразу стати частиною якогось підрозділу, бо коли він вже злагоджений то складніше адаптовуватися. Для мене війна з росією була очевидна. Вони ніколи не приховували свої імперські амбіції. Від проголошення нашої державності намагались відібрати Крим і не тільки. Мені дуже дико і дивно, коли люди не бачать першопричин. Наприклад, Президент Порошенко казав, що не міг уявити цієї війни. Але він не державець, не націоналіст, тому цього не бачить. Скільки наших воїнів воювало в Грузії, в Чечні, на інших територіях для того, щоб відтягнути цей час війни тут і дати військам, державі підготуватись до майбутнього вторгнення. Як от ми зараз відтягуємо час нападу росії на Казахстан, Балтійські країни й загалом на Європу. Ті хто ближче, розуміють, ті хто далі витають у своїх якихось рожевих мріях. Треба завжди бути сильнішим, або хоча б намагатись бути сильнішим. По законах природи завжди є сильні та слабкі. Сильні — зловживають своєю силою, а слабкі певною мірою винні у своїх бідах, бо не намагаються уникнути небезпеки. Ті країни, які не мають армії, потенційно наражають себе на небезпеку тому, що сусіди завжди можуть спокуситися й окупувати цю територію. Декілька століть тому, була, можна так сказати, держава — Окситанія. Це дві третіх усієї території Франції. У них була дуже розвинена культура, опанували багато творчих та художніх ремесел, але не мали своєї армії. Бо вважали, що в цивілізованому світі можна сісти за стіл переговорів і про все домовитись. Та французи вважали інакше. Одного разу їхні війська окупували Окситанію, знищили народ. На сьогодні етнічних окситанців налічується лише близько двох-трьох відсотків. Тому нам не треба бути наївними. Допоки існує людина і її емоції (любов, кохання, злість, заздрість і багато іншого) доти будуть ті, хто захоче привласнити собі щось чуже.
Наша земля нас береже
Багато навичок, які Петро здобув у різних вишколах, таборах та на Майдані допомогають успішно справлятися з поставленими завданнями на фронті. Стійкість духу, витривалість, впевненість у своїх діях та багато іншого виховується через теренові ігри та змаги. Військовий каже, одразу видно стійких натренованих бійців, і тих, хто зайвий раз не буде наражати себе на небезпеку.
— Багато навичок та знань отримав ще до військової служби. Перш за все, зрозумів, що наша земля нас береже. Де б не зупинився треба копати ямку, дружити зі здоровим глуздом. Живу абсолютно без алкоголю, бо треба завжди подбати про свою безпеку. У нашій службі допомагають три речі. Обережність. Коли заїжджаємо на нові позиції, то робимо це за несприятливих погодних умов. Безпечність. Завжди з собою треба мати рації, інструменти, одяг. Також подбати, щоб це все не намокло. Ми любимо нашу землю і не лінуємось працювати на свою безпеку. Якщо треба копати, то ми копаємо. Багато разів робимо накати, перекриття, насипаємо пісок, стелимо целофан, щоб в бліндажі було сухо. Ми працюємо досить якісно і максимально до виснаження. Хитрість. Потрібно непомітно пересуватись, перш ніж десь щось копати, бажано це все спочатку накрити сіткою. Якщо носимо колоди, то різними стежками. Щоб не було видно з неба. Внаслідок цього і хорошого командування підрозділу, в нас немає втрат. Коли заступаємо на позиції, то намагаємось працювати без відпочинку, щоб надати якісну цілодобову картинку нашому командуванню і щоб не прогавити ворога. Також дуже важливо вести контрбатарейну боротьбу. Дивитись, де пішов дим чи зʼявився спалах від ворожої артилерії. Тоді аеророзвідка передає дані, та інші підрозділи нищать ворога.
Важливу роль у моїй витривалості, психологічному хисті відіграла організація Національний альянс, яка проводить всеукраїнські теренові ігри «Звитяга» та екстремально туристичну змагу «Доброволець». Рекомендую усім пройти ці ігри, особливо добре тренує стійкість «Доброволець». Це змагання, які проводять в лютому. З мінімальною кількістю речей треба пройти 60 або 100 км за 24 години. Без сну долати стежки бойової слави УПА.
Стійкість та безстрашність проти маси у мені ще від Революції Гідності. Тоді в нас не було сильного натяку на перемогу, просто розуміння, що потрібно перемогти. Тоді ми не вірили, що виживемо.
У війську не всі такі, але одразу видно тих, хто стоятиме до кінця, а хто зайвий раз не наражатиметься на небезпеку та неохоче виконує свої завдання. Тому навички, здобуті у вишколах дуже допомагають і не лише мені.
Плекаючи любов до рідного краю та надихнувшись вишколами, в яких сам брав участь Петро з однодумцями, створив мандрівний табір «Кременецький рейд».
— Цього року, під час моєї відпустки у серпні, відбудеться «Кременецький рейд», стежками повстанської і княжої доби, пройдемо маршрути новітніх Героїв і заповідні зони Кременеччини.
Нас обʼєднала «Просвіта»
З початку повномасштабного вторгнення кременчани не стоять осторонь, а кожен допомагає в силу своїх сил, навичок та фантазії. Однією з таких волонтерів є викладач педакадемії Ольга Яловська. Близько півтора року вона проводить благодійні лотереї у фейсбук на підтримку Петра та його підрозділу. Військовий каже, що їх знайомство відбулось завдяки місцевій організації «Просвіта».
— Помітив, що активне проукраїнське оточення дуже тісне між собою. Оскільки я частково теж молодий просвітянин, то знаю Лілію Адамівну (керівниця місцевої «Просвіти»). А вони з Ольгою Олексіївною в дуже хороших стосунках. Так про мене дізнались, почали допомагати мені й моєму підрозділу. Тож нас обʼєднала «Просвіта», яку я намагаюсь доносити людям.
Петро стверджує, що розуміння хто є ворог – було завжди. Та все ж мав якусь симпатію до російських фільмів, музики, культури. Все пройшло з часом, у 2014 році відкрились очі й нарешті дослухався до настанов свого брата Сашка “Кременя”, а тепер сам це намагається доносити людям.
– Українцем ріс змалечку, але русофобом став пізніше. Коли все детальніше і детальніше вчив історію. Були певні симпатії до 2014 року до російських фільмів, слухав їхню музику оскільки вони були в нашому просторі. Потім Сашко “Кремінь” все гарно доніс, що все-таки це ворог, не варто його сприймати, слухати і дивитись, бо тим самим ми легалізуємо його присутність на наших теренах та живемо під окупацією чужої культури. Після Майдану довелось вчити законів багатьох водіїв по всій Україні, які вмикали в автобусах кацапську музику. Спираючись на закони, водії часто виключали, та були такі які виховувались примусом. Писав звернення у відділ культури нашої РДА. Таких водіїв штрафували або знімали з маршрутів.
Знаю, що в автобусі Кременець-Почаїв, після того ще часто крутили таку музику, але за моєї присутності, вже такого не було.
Вигризати простір для себе і своїх нащадків виснажливо, але в нас не буде України, якщо ми не будемо виштовхувати все окупантське. Мають бути квоти і на іноземну музику, якою б класною вона не була, бо ми маємо плекати українське єство, мову та культуру. Без яких неможливе становлення нашої державності.
Коли Петро приїздить у відпустку то одразу обіймає батьків, а потім любить вийти на природу, милуватись рідними краєвидами та думати на вічні теми: про історію, культуру, що залишили нам попередні покоління і що буде після нас.
— Першочергово обіймаю батьків. Потім виходжу на город чи подвір'я, там відкривається чудовий краєвид Кременецьких гір, видно Божу та Гостру гори. З дитинства вони мене завжди плекали, додавали якоїсь завзятості і запалу. А коли черпаєш легенди Неоніли Кременчанки та історії краю, то розумієш наскільки поталанило народитись саме тут. Ми нащадки десятків якщо не сотні Героїв, які виборювали для нас ці терени. Тут створювались перші великі союзи племен, по наших річках проходили війни, по горах проходили сотці повстанців. Народитись тут, належати до цього етносу - за честь для мене. Скільки разів нас пробували нищити, вбивати, створювали геноциди та голодомори, а ми були і є найбільшою державою Європи. Мабуть, це таки щось означає. Тож бути боягузом, втікати за кордон та бути підневільним я не хочу. Таких людей не засуджую, просто не розумію і не поділяю їхні погляди. Українська діаспора, звісно, відігравала і відіграє важливу роль в геополітиці. Завдяки таким людям весь світ знає про Україну. В Канаді, наприклад, весь уряд проукраїнський тож вони завжди допомагають нам. А в сучасному світі кременчанину що поїхати на роботу у Київ, що у Варшаву - майже одна відстань. Але одна справа, коли люди заробляють кошти, повертаються та живуть вдома, інша – коли забувають звідки вони родом. Насправді це не велика втрата, так ще й краще, бо для моїх нащадків буде більше простору і багатства.
Я і сам був на реабілітації в Польщі, Канаді. Там запитували чи не хочу залишитись, але ми з побратимами заплатили занадто високу ціну, тож не бажаю обмінювати свою землю на щось інше. Саме з таким настроєм і пробиваються стіни, виграються війни. Хочу бути володарем на своїй землі, тож намагаюсь зробити все, що від мене залежить.
Власний агробізнес, земля у Криму та інші плани на майбутнє
Після війни Петро мріє втілити багато своїх ідей. Хоче розвивати агробізнес, доєднатись чи створити об’єднання військових, займатись просвітницькою діяльністю, і обов’язково, придбати пару гектарів землі у Криму.
– Війна закінчиться нашою перемогою, питання чи всі ми це побачимо. Насправді дуже багато класних ідей. Одна з ключових, хочу бути господарем на своїй землі, але не просто сіяти зерно і чекати багатств, потрібно навчатись інновацій та новим розробкам. В планах вирощувати ненаркотичні коноплі, з яких виготовляють сировину, папір, тканину.
Також, можливо, створю чи доєднаюсь до об'єднання хлопців, які воювали чи воюють. Гуртом легше проходити реабілітацію, створювати успішні бізнеси. І не обов'язково це стосується конопель. Свій свого має витягувати. Хтось інвестує, хтось керує, хтось вводить інновації, а хтось зможе знайти роботу. Та це не має бути щось на кшталт товариств АТОшників, які існували просто на папері і збирались раз на рік. Хотілось би об'єднати юристів, організаторів, координаторів, які змогли б допомагати оформляти документи, бо знаю по собі, що багато бюрократичних речей незрозумілі, в них важко розбиратись і на це йде багато ресурсу та нервів.
Планую ще більше розвивати свій проєкт «Кременецький рейд». Наші терени багаті не лише ресурсами, але і історією. Хочу щоб якомога більше молоді дізнались про наш край. Коли історія житиме в переказах, спогадах людей, підручниках, то московитам доведеться посунутися, бо так просто знищити справжню історію не вийде, як це було раніше, наприклад в Почаєві з брошурами. Їх просто спалювали. До речі, в таборах, вже проводили, ми заходили з українськими прапорами на територію Лаври та молились українською! Сподіваюсь, ця традиція житиме і надалі.
