Населення Західної України у 1932-33 роках не зазнало такої біди, оскільки територія входила до складу Польщі. Хоча інформація про голодомор в Радянській Україні тоді поширювалась. Більше інформації з'явилося, коли Україна повністю увійшла до складу СРСР, але й тоді про це говорити було заборонено.
На даний час, майже не залишилось в живих очевидців трагедії серед тих, хто переселявся на Кременеччину. А люди, котрі пережили ці страхіття у своєму житті, не наважувались раніше про це розповідати.
Спогадами про голодомор, які почув від свого батька, поділився краєзнавець Сергій Мєдвєдев. Його батько Олександр Юхимович Мєдвєдєв народився 1929 року в селі Веселе Полтавської області, тепер це Лохвицький район, що знаходиться за 170 кілометрів від Полтави. У сім’ї їх було четверо, разом із братом Олексієм, матір’ю та батьком. В часи голодомору 1932-33 роки, вони проживали у своїй хаті в цьому ж селі.
Переживши голод, колективізацію при СРСР та німецьку окупацію, після війни, був призваний до Радянської армії. Відслуживши у війську, Олександр Юхимович подався на Західну Україну, яка була менш знищена після війни й вступив у Львівський технікум дорожнього господарства. Після закінчення технікуму молодий спеціаліст потрапив по розподілу у Кременець, де довгий час працював у дорожньо-експлуатаційній конторі, нині вже покійний.
Про пережиті часи голодомору Олександр Юхимович в сім’ї майже нічого не розповідав, оскільки політика тогочасного СРСР замовчувала цю трагедію. Адже, згадування про голод було оголошено карним злочином, який карався ув’язненням на п'ять років в ГУЛАГ, а покладання вини на владу каралось на смерть. Лише в кінці 70-х років, уже дорослому Сергію, розповів кілька фактів, із своєї тоді ще дитячої пам’яті, про ті трагічні часи.
Розповідав, що розмова про голод та смерть сусідів і односельців, а також про канібалізм, звучали в сім’ї лише пошепки.
Батько Олександра Юхимовича, на той час працював службовцем у Полтаві й регулярно отримував продуктовий пайок, що дало можливість вижити сім’ї. Для того щоб регулярно їздити із Полтави до Веселого у нього була відповідна перепустка, оскільки на кордонах при в’їзді в села стояли військові пости, які не допускали виходу жителів за межі села. У ті часи мати не випускала дітей із хати навіть на подвір’я, оскільки їх могли викрасти сусіди чи односельчани і вбивши, використати у їжу. Дуже добре запам’яталось трьох річному Сашкові, коли до них у хату зайшла сильно схудла рідна тітка й попросила поїсти. Після того, як тітка поїла після довготривалого голодування, вона там же за столом, раптово скорчилась й померла.
А ще при житті своєї матері кременчанки Галина Стаскевич (Мєдвєдєвої), Сергій чув від неї спогади, про те, у часи голодомору на Східній Україні, тут в Кременці, у крамницях та на ринку можна було купити борошно із маркування “Вироблено в УРСР”. Тоді ще люди дивувались, як так може бути, коли в Радянській Україні голод, але комуністичний режим Радянського Союзу продає для Польщі борошно.
Також, розповідала мама Сергію, що тоді у Кременці розповідали віршик, який кількома реченнями відображав тодішній стан із продуктами в голодуючій частині України6 "Нема хліба, нема сала, тільки Ленін на стіні. І показує рукою, йдіть до Польщі за мукою".
Українські науковці вважають, що головною причиною Голодомору 1932-1933 років було примусове проведення державних планових хлібозаготівель. Окрім активного вилучення "хлібних лишків", влада вдалася до репресивних заходів проти, так званих "саботажників". 7 серпня 1932 року була прийнята урядова постанова про "розкрадання колгоспного майна", що каралося розстрілом або позбавленням волі від десяти років. У народі вона отримала назву "Закон про п’ять колосків" та стала основою для розгортання масових репресій проти селян.
Маючи плани Світової революції та зміцнення Радянського Союзу, диктатор Сталін розпочав військово-промислову перебудову в більшості аграрної країни, яка обернулась трагедією для багатьох народів, що входили до складу СРСР, зокрема селян. Оскільки Україна була “житницею” Російської царської імперії та вже Радянської імперії, селянам довелося пройти через розкуркулення, примусову колективізацію, виконання обов’язкових планів хлібозаготівель. Унаслідок перерахованих методів було зруйновано традиційну систему землеробства.
Цікавий допис на своїй сторінці у Facebook опублікував кременчанин Василь Олійник: “Використати голод на те, щоб здушити опозицію”. Такі слова писав В. Ленін у своєму листі до членів Політбюро ВКП “б” у 1922р. Пізніше, у 1932-1933 роках, “вдало” скористався ними його послідовник Й. Сталін. Коли українські селяни розпочали супротив колективізації та радянізації, результатом таких дій стало знищення голодною смертю до 10 млн. українців. Довгий час “сторінку історії про голодомор” намагались приховати, замовчати, не визнавати. І лише за президента Віктора Ющенка, вперше за роки Незалежності України голод 1932-1933р.р. визнали на державному рівні”.
Історики та науковці, з кожним роком досліджують все більше фактів про голодомор, доводячи його навмисність відносно українського народу. Вважають, що більшовицька влада також застосовувала спеціальний позасудовий репресивний захід – занесення на "чорну дошку" районів, сільрад, сіл і колгоспів за "невиконання хлібозаготівель". Це означало їхню ізоляцію, вилучення всього продовольства, заборону ввезення будь-яких товарів, інші жорстокі репресії, що ставали рівнозначними смертному вироку їхнім жителям. Ключовим елементом убивства голодом стала ізоляція України та Кубані. 22 січня 1933 р. директива за підписом Сталіна забороняла виїзд селян з території УРСР і Кубані в інші місцевості Радянського Союзу. Селянам припинили продавати квитки на залізничний і водний транспорт. Дороги блокували підрозділи ДПУ. Тих, хто встиг виїхати, заарештовували та повертали назад. Пізніше заблокували дороги до міст, щоб не пустити до них тих, хто голодує. Взимку й навесні 1933 р. в Україні стрімко зростає смертність від голоду. Найстрашнішим періодом стала весна 1933, коли будь-які продовольчі запаси в більшості селянських родин повністю вичерпались. Щоби врятуватись від смерті, голодні люди шукали будь-що придатне до їжі. Споживали навіть висушені стебла лободи та інших бур’янів. У селах зникли собаки й коти – їх було з’їджено. Часто фіксувались випадки споживання мертвих тварин. Окраєць хліба, сухарик став розкішшю, а для багатьох – недосяжною мрією...
Такі злочинні діяння, отримали заслужений осуд, українського та міжнародного суспільства. У 2010 році Апеляційний суд Києва розглянув Кримінальну справу за фактом вчинення Голодомору-геноциду. Суд визнав, що Йосип Сталін (Джугашвілі), В’ячеслав Молотов (Скрябін), Лазар Каганович, Павло Постишев, Станіслав Косіор, Влас Чубар та Мендель Хатаєвич Суд констатував, що Йосип Сталін (Джугашвілі), В’ячеслав Молотов (Скрябін), Лазар Каганович, Павло Постишев, Станіслав Косіор, Влас Чубар та Мендель Хатаєвич вчинили злочин геноциду в Україні в 1932-33 роках, передбачений карним кодексом України.
Апеляційний суд також встановив, що метою злочинних дій комуністичної верхівки СРСР на чолі з Йосипом Сталіним із здійснення штучного голоду в Україні було придушення національно-визвольного руху в Україні і недопущення побудови і утвердження незалежної української держави в 1932-1933 роках.
