В жаркі липневі дні 1942 року восьмирічний Олексій бачив, як з місцевого гетто німці вели євреїв. Вели чоловіків і жінок, дітей та літніх людей, хворих і здорових. Вели битим шляхом в сторону сусіднього села Підгайці, поки не ховались в глибокій балці. Назад у Катербург повертались тільки карателі. Другий дитячий спогад з 1944 року. В той час його батько Варфоломій, працюючи головою сільської ради, супроводжував людей з району до місця розстрілу. Проводились розкопки для встановлення кількості розстріляних. А вижили з понад 400 жителів села єврейської національності лише семеро.
А потім Олексія захопила стихія дорослого життя. Після закінчення школи, вже будучи пів сиротою, бо батька вбили, поступив до Кременецької фельдшерсько-акушерської школи, яку закінчив в 1953 році. Працював фельдшером, рентгенлаборантом. Після служби в армії вступив до Чернівецького медичного інституту. Працював лікарем у Кременці.
Поступивши в аспірантуру, переїхав з сім’єю до Києва, де пройшов шлях від аспіранта до доктора медичних наук, професора науково-дослідного інституту.
З професором Олексієм Панасюком, який родом із Катеринівки, знайомий з 1982 року. Вже тоді, на початку травня кожного року професор приїжджав щорічно у рідне село. Односельці збирались за великим святочним столом, віншували свого відомого земляка, слухали його поради, декого він забирав на обстеження і лікування до столиці.
Вже пізніше, коли я відпрацювавши три роки у Катеринівці, працював лікарем у Ланівцях, до мене перетелефонував професор Іван П’ятночка з Тернополя і повідомив, що професор Олексій Панасюк запрошує до себе на навчання лікаря-земляка. Таким чином я закінчив клінічну ординатуру, заочну аспірантуру і захистив кандидатську дисертацію під його керівництвом.
Пізніше, працюючи головним лікарем Лановецького району і директором медичного коледжу у Кременці, щорічно зустрічав професора, вислуховував і виконував його прохання зробити щось для села: посадити дерева біля школи чи біля пам’ятника у центрі села, допомогти доставити у школу куплені ним за власні кошти обладнання та матеріали та інше. І всі ці роки пам’ять повертала його до страшної картини 1942 року.
Десь років три тому, в один із своїх приїздів професор Олексій Панасюк сказав мені: "Знаєте. Я часто думаю про своїх односельців-євреїв, багатьох з яких я знав, з деякими ходив до школи, грався. Сьогодні їх тіла, розстріляні німцями, лежать у безіменній могилі в яру недалеко від села і ніхто про них не згадує. Я вже понад десять років звертаюся до голів сільської ради села, щоб якось обгородити це місце. Але жодної реакції. Це дуже недобре. Давайте зробимо хоч невеличку табличку і поставимо на місці розстрілу. Я це профінансую, а ви допоможіть це зробити".
Поїхав у село, подивився на місце розстрілу і зрозумів, що нам двом самотужки цієї проблеми не вирішити. На місце розстрілу було звезено багато побутового сміття і встановити пам’ятну табличку там було неможливо. Про що і поінформував Олексія Варфоломійовича.
Але, пам’ятаючи його прохання, два роки тому звернувся до міського голови міста Кременця та його заступника Миколи Матвіюка за порадою, чи не могла б організація, яка впорядкувала у місті єврейський цвинтар, взятись за побудову меморіалу у селі Катеринівка. Передав їм спогади Олексія Панасюка. Пізніше ці матеріали були переданні голові райдержадміністрації Володимиру Козубському, а він, в свою чергу, передав їх Равину Шапіро засновнику Європейської ініціативи єврейських кладовищ (ЕСЙФ). До справи долучились голова районної ради Володимир Стефанський, сільська голова та жителі села. Роботи очолила представник організації ЄСЙФ Яна Яновер.
На основі спогадів професора Олексія Панасюка мною була написана стаття "Євреї Катербурга", опублікована в газеті "Діалог", 14 червня минулого року.
І ось перед Новим роком в інтернеті з’явилась інформація про те, що на місці розстрілу була проведена галахічна перевірка, виявлені та огороджені кордони масових могил. Побудований також меморіал і шлях, що веде до нього. Негайно повідомив про це професора Олексія Панасюка.
Почувши новину, про завершення його ще одного доброго наміру професор сказав: "Знаєте, враховуючи мій поважний вік, я вже й не думав, що при моєму житті вдасться це зробити і тому я дуже радий. Подякуйте всім, хто був причетний до цієї благородної справи". Що я і роблю цією публікацією.
