Пані Надія Врочинська — відома у місті та області громадська активістка, засновниця Благодійного фонду “Власна ініціатива”, бухгалтер за спеціальністю, мама двох хлопчиків. Коли її діти були маленькі, жінці кілька разів доводилося жити разом з ними у лікарняних палатах, де давно не робили ремонт, спати на старих “радянських” ліжках, користуватися єдиним освітленням в палаті на сім місць. Той досвід народив у серці жінки бажання це змінити. Згодом Надія спільно з однодумцями заснувала благодійний фонд “Власна ініціатива”, мета якого: покращити побут дитячих відділень лікарень Тернопільської області. Спільно з медиками та іншими людьми пані Надія докладає всіх зусиль, щоб перебування дитини із супроводжуючим в лікарні було максимально комфортним.
Інтернет-видання Кременець.City починає серію публікацій про матерів Кременеччини. Ми познайомимо вас із різними матерями. Хтось мешкає за кордоном або повністю присвятив себе дітям тут, в Україні, хтось волонтерить, інші не втрачають оптимізму через нелегкі життєві випробування, хтось паралельно займається кар'єрою. Але кожна з жінок є по-своєму щаслива в материнстві.
“Завдяки материнству я стала чутливою до долі інших дітей” — такими словами розпочала свою розповідь пані Надія. — Бувало, що хворіла сама ще до того, як стала мамою, але мені пощастило не лежати в лікарняних палатах, тому я раніше й не могла помічати проблем, які там були”.
У стаціонарі
Вперше жити в лікарняних стінах жінці довелося, коли старшому синові Максимові виповнилося півтора роки. Тоді вони разом потрапили в дитяче відділення Кременецької районної лікарні. Але там жінка змогла провести не більше трьох днів:
“Є таке захворювання “легеневий круп”, коли набряк слизової оболонки гортані перекриває дихальні шляхи і дитина просто починає задихатися. Саме так однієї ночі сталося із моїм сином. Він почав задихатися уві сні. Ми викликали швидку і мене, як супроводжуючого дорослого разом з дитиною, забрали у дитяче відділення районної лікарні. Нас доставили і поселили в палату на сім місць. Світло в ній загальне, на підлозі подертий лінолеум. Найбільше вразили "радянські" вузькі ліжка із старими матрацами, яких не змінювали протягом років тридцяти. Після того, як на них лягав пацієнт, ліжка прогиналися на стільки, що ставали схожими на гамак. Вони виявились зовсім не придатними для лежання поруч з дитиною, а інших варіантів, окрім як спати удвох на одному ліжку, не було. Наступного дня у нашу палату підселили дідуся із внуком, ще через день — жінку з дитиною. Все розумію — лікарня, але власного простору ніякого. І туалет, звісно, загальний”.
Пані Надія пояснила, що у неї сколіоз і спати на такому ліжку просто не було сили, тому як тільки синові стало легше, вони поїхали додому. Відтоді думка про лікарняний стаціонар викликала у неї панічний страх, а все майбутнє співіснування з планетою зводилося до принципу: “лиш би, в лікарню потрапивши, там не залишатися”.
Коли Максимові виповнилось п’ять, у нього діагностували запалення легень і направили разом з мамою на стаціонарне лікування в Тернопільську обласну дитячу комунальну лікарню. Це сталося під час другої вагітності Надії. Палати обласної лікарні виглядали не краще, як в районній: багатомісні, з такими ж радянськими ліжками, стіни до середини традиційно пофарбовані в колір, вище побілені звичайним вапном. Чи не єдина перевага — душ. А ще — кухня, де можна готувати супроводжуючим: мамі чи іншим членам родини.
Тоді жінку вразив ще й інший аспект перебування в медзакладі:
“У палаті обласної лікарні ми були разом з дев’ятирічним хлопчиком з багатодітної сім’ї, якого ніхто не супроводжував. Він був сам. До нього тільки час від часу приходили рідні. А це ж постійні процедури, уколи, крапельниці. Як ці діти і їхні батьки витримують?” — запитувала себе пані Надія.
"Хворіти можна інакше"
Побачене в українських лікарнях створювало різкий контраст із розвитком медицини за кордоном. Задовго до народження дітей, пані Надії доводилося відвідувати хворого в лікарні Іспанії. Жінка бачила, що “хворіти можна інакше”:
“У лікарняних палатах в Іспанії не більше двох людей. Ліжка розділені між собою перегородкою — прикріпленою до стелі шторкою, до якої кожному хворому легко дотягнутися рукою. Хочуть пацієнти поговорити — відкрили її, потрібен особистий простір — закрили. У всіх палатах є телевізор, а кожен хворий має свій пульт. Лікарня обслуговує безкоштовно, але, звісно, в країні діє давно впроваджена страхова медицина”.
Заснування благодійного фонду "Власна ініціатива"
З того часу спогади про пережите в стаціонарі лікарень не давали спокою жінці. Надія постійно запитувала себе: що я можу зробити, щоб перебування в лікарнях не було таким болісним як для дитини,так і для її батьків? Розуміла, що власними силами не зможе зробити багато, тим більше, що сама тоді доглядала молодшого сина у другому декреті.
“Коли діти підросли, а я ще перебувала в декреті, то почала дізнаватися, як офіційно допомогти місцевій лікарні. З’ясувала, що можна створити благодійну організацію. Вивчила як самостійно написати статутний фонд. Загалом мені дуже допомогла бухгалтерська освіта. Подруги мене підтримали і стали співзасновницями. Через бюрократичну тяганину фонд вдалося зареєструвати ще через два місяці, у лютому 2017 року. Наступним кроком була сесія районної ради, де попросила слово, щоб пояснити, що і з якою метою далі робитиму. Почала писати листи від імені фонду в різні організації, в обласний департамент охорони здоров’я. Отримала відписки: “вибачте, коштів у нас немає”. Сподівалася великої підтримки, а побачила байдужість до проблеми.
Тоді жінка почала шукати підтримку в місцевих підприємців. “Мене слухали, а рахунок не поповнювався”, — ділиться досвідом пані Надія. І пояснила: “люди звикли до того, що є багато «попрошайок»”. Жінці доводилося зустрічатися із підприємцями особисто, пояснювати, на що підуть гроші, які кожен з них пожертвує. Дехто на початку відповідав байдужістю або ігноруванням. До такого відношення Надія Врочинська ставилася з розумінням: люди не довіряють, бо не хочуть бути обманутими і ошуканими. Довіру завоювати важко. Одного разу свою честь пані Надії довелося відстоювати навіть у суді.
“Десь півроку після сесії звернулася до однієї жінки, яка мені сказала: “я з внуком лежала, бачила ці палати, і вас розумію”. Вона перша дала значну суму коштів. Знайшла людей, які безкоштовно погодилися зробити ремонт. Ще я створила проект "Почесна естафета турботи про дітей Кременеччини", завдяки якому мені було легше знаходити доброчинців. Люди долучалися по-різному: хтось працював безоплатно, інші давали матеріальні речі. Я не стільки збирала кошти, як згуртувала людей довкола вирішення спільної проблеми заради суспільного блага. Намагалася шукати акції, а матеріали закуповували із великими знижками. Гроші пішли на закупівлю матеріалів, ліжок, матраців, подушок і ковдр.
Першу загальну палату ми зробили восени 2018 року. Почали з тієї, де я лежала із своїм сином. Там потрібно було замінити все, крім вікон. Усунули одну з найбільших проблем — зробили стелю, яка протікала. Замінили старі електромережі новими, постелили ламінат. Щоб діти не забруднювали стін, поставили панелі. Ліжка розділили шторками і біля кожного поставили свічник та інше.
Ремонти у двох наступних загальних палатах зробити було легше. Лікарі кажуть, позитивні емоції допомагають дітям одужати швидше. А створена нами атмосфера якраз цьому сприяє”.
На ремонти трьох загальних палат благодійний фонд “Власна ініціатива” витратив трохи більше 200 тисяч гривень. Починаючи від початку до реалізації проєкту приєдналося 400 людей. Поруч із першою палатою ми прикріпили вивіску з прізвищами всіх доброчинців, які долучилися до ремонту відділення навіть найменшим коштом, матеріальною пожертвою чи безоплатною працею.
У мене було бачення і віра в те, що все вдасться. Все, що сталося, є прикладом того, як людина може досягнути мети, не маючи жодних засобів для її реалізації. Я сама з Теребовлі, а єдиним зв’язком із Кременцем був мій чоловік. Мені доводилося розкривати геть не знайомих людей в абсолютно чужому місті. Відтоді коли я бачу кошториси деяких проєктів і великі суми в них, починаю прискіпуватися, бо тепер знаю, як багато можна зробити дешевше”.
Що далі?
У планах фонду — сучасна ігрова кімната для дітей, дитячий куточок для найменших. Зараз у мріях Надії — змінені палати дитячого відділення Почаївської лікарні.
“Наразі хочемо завершити роботу у Кременці, але вже говорили з одним підприємцем із Почаєва про заміну ліжок. Там чистота в лікарні, так як і в нас. Але ліжка, ковдри, подушки… Та сама сумна історія”.
