Кременчанка Ірина Котлярська-Фесюк вже кілька років мешкає у Кракові. Ми вже розповідали її історію знайомства з цим містом, сьогодні ж Ірина розповідає про свою збірку поезії “Спасибі за джаз”, перша презентація якої відбулася теж у Кракові.
В анотації до книги Ірини про її поезію розповідають так — римування подібне до гри на музичному інструменті. Справжній маестро одразу почує фальшиві ноти у творі. А фальшивими вони можуть бути тому, що нещирі. Поезія Ірини Котлярської-Фесюк не обов’язково налаштує ваше внутрішнє фортепіано на мажорний лад, але відкриє нові звучання, в яких емоційні піанісимо і фортисимо нерозривно поруч, як любов і туга, зима і весна, літо й осінь, що постійно дихають в спину одне одному і завихрюють листя віршів у меланхолійний джаз. Збірка заговорить до вас двома мовами — польською й українською. Але найголовніша її мова — та, яку зможете зрозуміти без слів, слухаючи своє серце. Книжка для тих, хто любить музику в поезії і поезію в музиці.
А пише Ірина давно, з дитячого віку.
— Мама хотіла щоб я віршики розповідала на память, а мені так банально не хотілося, і я вигадувала інші закінчення. А потім, звичайно, як більшість, 12-14-ти років, перші кохання, перша симпатія, гадаю, що в цьому віці пишуть усі. І вже згодом виникла потреба слова, потреба шукати якісь форми, коли ти йдеш і ловиш якийсь образ. Ти розумієш, от я про це хочу написати. І не певне, що я напишу цей вірш сьогодні, чи завтра, можливо, я напишу його і через місяць. Буває, приходить той день, коли є настрій і можна написати два, три вірші і зазвичай так виходить — напливами, — каже Ірина.
Систематизувати свою творчість вирішила під час минулорічного карантину.
— Ідеї такі були давно, але під час карантину так вийшло, що познайомилася з багатьма хорошими людьми, коли дивилася стріми письменника Романа Коляди у Facebook. Він читав свої вірші, я слухала, коментувала. І от одна справа, коли тобі говорять пиши, видавай щось твої рідні і знайомі, і зовсім інша, коли це каже хтось сторонній. Коли з'явилося остаточне рішення про книгу, я написала у видавництво. І дуже хотіла вже в свій день народження потримати книжку в руках.
Книгу Ірина видавала в Україні, у видавництві братів Капранових.
— У цьому видавництві пропонували більш менш зрозумілі умови. Бо коли говорити про книгу, це означає, інвестувати. Також питають, а як продається? Слабо, тому що, аби книги продавалися, потрібно проводити презентації, до того ж не онлайн, а офлайн, коли живе спілкування.
А от видати достойну книгу, на сьогодні задоволення не з дешевих.
— В плані формальностей, то доволі просто, а з точки зору фінансування, потрібна чимала сума.
З ілюстраціями до книги Ірині допомогла її знайома. Свого часу вона покинула юриспруденцію і тепер займається графікою.
— Кажу Таня, візьмешся? Оскільки вона ще має курси графіки, то не просто взялася за цю роботу, а й залучила ще двох своїх учениць. І це теж був дуже цікавий досвід. Спершу ескізи. Все було по одному, а коли вже їх промальовували, то це вже виглядало інакше. Загалом, це дуже цікаво, — розповідає Ірина.
І коли сиділа над останньою версткою книги, вчергове ловила себе на думці, що коли подобається те, що ти робиш, то ти і не вважаєш це роботою.
Чи хотіла б щось змінити у варіанті, який вийшов, каже, що ні.
— Мабуть, цією книгою я частково закрила той гештальт. Натомість, якщо говорити про майбутню книгу, то нинішні вірші вже обдумуються. Якщо це свіжі вірші і навіть опубліковані, це не означає, що я їх потім не буду змінювати чи виправляти. Зазвичай, коли ти пишеш вірш, то ти не знаєш чим він закінчиться. На початку все плануєш по одному, а закінчення може бути досить несподіваним.
І додає, що саме в ковідні часи дуже бракує зустрічей і презентацій.
— У мене була єдина презентація в Кракові. Та й то все вийшло спонтанно. А з жорсткими карантинними обмеженнями тут до сих пір закриті кав'ярні. Від літа вони не відчинялися.
Суміщати творчість з роботою теж нелегко.
— Я постійно намагаюся все планувати. Але бувають такі моменти, коли є натхнення і я прошу мене не чіпати, бо потрібно зосередитися. Я намагаюся тоді дітям знайти заняття. Або ж займаюся творчістю, коли всі сплять.
Зізнається, що часу на себе взагалі не вистачає.
— Коли я приїхала до Польщі вперше, по навчальній програмі, в нас були інтеграційні зустрічі. Я мала можливість на два з половиною дні поїхати до якогось міста відпочити. Я була цих два дні абсолютно сама. І це був такий кайф. Це були такі моменти, коли я активізовувала своє писання, в тому числі й польською мовою.
А польська мова в житті Ірини присутня з дитинства. Тепер вона вільно володіє обома. І навіть трапляються ситуації, коли над творчими образами думає одразу двома мовами.
— Загалом немає конкретних моментів, якою б я мовою хотіла написати. Залежить швидше про що хочу писати. Якщо я слухаю польську музику, це спонукає до написання польською. Якщо читаю щось українською, то, відповідно, пишу більше українською. А віднедавна зайнялася перекладами.
Гарний рівень польської мови дозволив Ірині одразу ж адаптуватися у чужій країні. Розмовляла майже без акценту.
В житті ж гадає, що кожна випадковість — не випадкова.
— Коли я навчалася в Могилянці, до нас приїхали представники Ягелонського університету і запропонували стипендію на річну програму навчання в їх університеті. Вже за два тижні ми з коліжанкою були у Кракові. Це був дуже крутий рік студентського життя і вирішальним у тому, де б я хотіла бути. Я закохалась у це місто, і вже тоді знала, що повернуся. Краків дуже комфортний для життя. Тут тобі не потрібно нічого. Ти йдеш вуличками і тобі класно. То ж поки я поки бачу себе тут.
А вже цього літа Ірина планує презентацію книги у Кременці. Тут вона розповість як народжуються вірші. Бо поки це лише пости у Facebook. Як-от такий
— Як народжуються вірші? Іноді — це випадково віднайдена рима, на яку нанизуються слова та образи, іноді — це образ, котрий малюєш відтінками слів і ритмом. Іноді — це кількаденний чи навіть кількатижневий внутрішній неспокій, коли знаєш, що хочеш/мусиш написати, але "не знаєш з чого їх почати", іноді — це наче складання кубика-рубика, у якому все на своєму місці, але ніяк не вдається допасувати останній квадратик, а іноді — це кілька хвилин. От як сьогодні. Зранку у ФБ випадково натрапила на фото пана Мінчука Олександра — і настрій цього осіннього фото, мого — не мого міста, котре живе своїм життям, захотів заримуватися.
На сьогодні ж збірку Ірини Котлярської-Фесюк можна придбати на сайті видавництва vsiknygy.com.ua
