Це листи сімей з різних міст України, яким вдалося евакуюватися. У Кременці вони зупинилися у гуртожитку медичного училища. Розповідають свої історії перших днів війни, вдячні за прихисток.
Виїхали з Краматорська, коли мер сказав покинути місто
Ми дві родини: мами із доньками, вимушені були виїхати з міста Краматорська Донецької області У місті із 24 лютого йдуть бойові дії, місто постійно обстрілюють ракетами, тому дуже небезпечно. Повітряні тривоги і вдень, і вночі. У місті вже зруйновані будинки, школа, на жаль, є загиблі цивільні. Ми довго вагались, сподівалися на краще, але коли губернатор Донецької області Павло Кириленко та мер міста Краматорська Олександр Гончаренко, закликав мешканців покинути тимчасово місто жінкам та дітям, ми прийняли це складне рішення. І вже 4 квітня на евакуаційному потязі виїхали з міста зі сльозами на очах. Нас прихистили у мальовничому містечку Кременець. Прийняли дуже тепло, зробивши все можливе і неможливе.
Ми дуже дякуємо кожному, хто в такий складний час, допомагає нам вижити. Головне всім нам перемоги, хай усіх нас оберігає Господь Бог і береже нашу любу Україну.
Із повагою і вдячністю — сім'я Скряга Наталія, Скряга Ганна, сім’я Шарабан Олена, Вдовенко Марія
Як я приїхала в Кременець
Якось зранку, коли я була в Києві, моя мама мене розбудила, вона сказала що почалася війна. Вона спакувала мої речі, документи та деяку їжу, сказавши, щоб я з дідусем їхала до села, я сказала що без неї не поїду. Мама сказала, що ввечері приїде та, на жаль, не приїхала. Я з дідусем була у селі, мама поблизу Бородянки, а тато був у Києві… Я дуже сумувала за ними були дні, коли я просто плакала та майже не їла. Через деякий час, я почула, як над будинком літали літаки, а потім вибухи. Стало дуже дуже страшно… Я так хвилювалася, так хотіла поговорити з мамою та не було ніде світла. В один день я побачила через вікно свою маму, я щосили побігла до неї обняла її міцно і заплакала. Вона сказала, щоб я збирала речі.
Бабуся, тітка, дядько, двоюрідна, сестра, брат мого дядька з двома дітьми. Але і там іноді були чутні постріли. Через декілька днів я почула радісну новину… Ми їдемо до Тернопільської області!!! Я дуже зраділа!!! Ми їхали довго, цілий день. Коли приїхали, то через декілька днів нам повідомили про те, що через будинок від нашого, у сусідній бомба влучила. Але ми дуже раді, що встигли виїхати. Ось так ми приїхали у Кременець.
Вероніка Карпінська, 11 років
Дорогою потрапили у аварію
Я Тетяна Вериженко, мама дитини з інвалідністю, якому 14 років. Ми проживаємо в місті Біла Церква, Київської області. З початку війни нас запросили в реабілітаційний центр в Польщі. 5 березня ми, син і мої батьки, виїхали з Білої Церкви, але доїхати нам до кордону не вдалося, тому що потрапили у аварію. Автомобіль був розбитий, поліція нас доставила до гуртожитку Кременецького медичного коледжу. Тут мені із сином та батьками надали кімнату, їжу, одяг тому, що ми виїхали майже без нічого. Також нам надали допомогу з ремонтом автомобіля. Постійно надавали харчування, різну гуманітарну допомогу, ми користувалися всім необхідним.
Я неймовірно вдячна працівникам та керівництву медичного гуртожитку. Особливо Ользі Семенівні, людині з величезним серцем, яка до нас із сином поставилася із величезною чуйністю і добротою. Також дуже вдячна Ліді Сергіївні. Я завжди буду пам’ятати це прекрасне місто та цих щирих людей.
З безмежною вдячністю — Тетяна Вериженко
Історія нашої сім’ї
Вечір, 23 лютого. В 10 годині мамі подзвонили з роботи, вона працює в поліції, сказали що всіх негайно збирають, також треба було з собою взяти необхідні речі і щось перекусити. Ніхто не знав на скільки часу вона йде і куди, але було зрозуміло одне – щось серйозне сталося. Ми дуже хвилювалися, але відганяючи лихі думки, лягли спати з вірою в те, що вранці ми всією сім’єю разом сядемо снідати та пити смачну каву. Тієї ночі викликали усіх працівників поліції з усієї України.
О 5 ранку в кімнату до нас забігає тато і з панікою, і тривожним голосом каже: «Війна почалася. Я відкриваю очі і тут вибух!. Гучний, неначе тут, поруч із нами, на нашій вулиці. Ми починаємо у рюкзак збирати речі, які спадали на думку, що необхідні. Зі світла увімкнули лише ліхтарики та увесь час моніторили новини. Вибухи були увесь ранок. Ми живемо в місті Бровари, тоді саме вдарило по військовій частині, що поруч із містом, по дорозі до Києва. Мама повернулася лише ввечері наступного дня. Я ще їй привозила спальний мішок. Тоді відпустили всіх жінок, а чоловіки ночували у відділку близько місяця. До 5 –го березня ми сиділи тільки у квартирі, виїжджали тільки в магазин. З першого ж дня у Броварах були величезні черги на заправках, а потім і взагалі все пальне закінчилося. Нам іноді відключали світло і воду, в підвал ми спускалися лише один раз на декілька годин і піднялися назад.
4-го березня ввечері подзвонила подруга мами і запропонувала взяти мене і моїх двох менших сестер, вивезти у Чернівці, вона їхала із своїм 11-річним сином та великою собакою. Було страшно, але ми вирішили їхати, порахувавши, що іншого шансу не буде. На той час мамі не можна було ще виїжджати.
5-го березня – день народження мами, по закінченні комендантської години, ми виїхали двома машинами з нами ще була моя тітка та її сім'я. Бабуся з мамою залишилися вдома. Безпечний, перевірений маршрут нам кидав волонтер – Славік, який мав зустріти нас у Чернівцях. Їхати було по геолокації дуже втомлююче, бо були постійні пробки на блокпостах та ще й страшно, бо тоді околиці Києва обстрілювали. Задача маршруту – об’їхати Житомирську трасу.
За 13 годин в дорозі ми, не доїхавши до Вінниці, залишилися ночувати в області. Нам допомогли хлопці з місцевої територіальної оборони поселитися в дитячому садочку. Спочатку не дозволяли із собакою, але потім дали окрему кімнату на першому поверсі. Нас годували і вечерею, і сніданками. В кімнаті з нами ночувала ще одна сім'я з Житомирської області. Нас двоє, четверо дітей разом із двома великими собаками та двома котами. Вона розповіла, що її чоловіка вбили, він був лікарем, військову машину у якій він їхав обстріляли. А їм дали одну годину, щоб виїхати. Спали ми в куртках на дитячих ліжечках, було дуже холодно. На ранок ми виїхали і до темна встигли поселитися в однокімнатній квартирі в Чернівцях. Дуже вдячні Славі, який нам і шлях проклав і зідзвонювався постійно, і поселив, і навіть налаштував інтернет зв'язок.
В квартирі були всі необхідні умови для проживання. Леся, що нас привезла, разом із своїм сином кожного дня приїжджала до нас.
Чим далі, тим більше загострювалася ситуація у Києві. Села під Броварами були окуповані, в самому місті кожного дня було чути сирени та вибухи.
Мамі з бабусею та нашим песиком також довелося поїхати, вони їхали двома машинами, нашим маршрутом, з нашим знайомим. І 10-го березня ми зустрілись в Тернопільській області та всі разом поїхали до Кременця. Тут живе наша родичка, вона нас завела в місцеву адміністрацію, де ми оформилися як переселенці. Ми довго не могли поселитися. Тоді в нас було два варіанти жіночий монастир та гуртожиток. Перший варіант не підійшов, нас не брали із собакою. В гуртожитку нам сподобалося і ми там залишилися. Меншу сестру ми записали до школи і вона навчається на онлайн уроках так, оскільки в Броварах навчання не проводиться. Пізніше до нас із Чернівців приїхала тітка із сім’єю та оселилися тут поруч із нами.
Без підпису (ред)
"Вставайте, війна почалася..."
24 лютого нас розбудив дзвінок моєї подруги “Вставайте, війна почалася…” Прислухавшись, ми почули в далині вибухи. Не могли повірити в реальність того, що відбувається. Ми почали збирати лиш необхідні речі, слухати інформацію по телевізору, цілий день вирішували, що робити. Коли наступного дня почали сирени густи і ми за пів дня тричі бігали до бомбосховища, то вирішили поїхати з Києва в передмістя. Там було спокійніше, але зона військових дій наближалася, тому ми поїхали на захід України, минаючи великі дороги. Зупиняючись декілька разів у привітних добрих людей, ночуючи у сільській школі, якій ми дуже вдячні. Так потрошки ми добралися до Кременця, де і зупинилися. Дякуємо керівництву Кременецького медичного коледжу за тимчасовий прихисток, де ми маємо тепле помешкання, зручності для нормального існування, отримуємо щоденно гарячі обіди. Наша сім я щиро вдячна за це.
Сім'я Михайленків
Разом з дітьми приїхала у Кременець
24 лютого року розпочались ракетні обстріли по всій Україні. В мене троє дітей, хвилюючись за їх життя і здоров'я я, вирішила виїхати в більш безпечне місце. Їхати з країни не хотіла, тому 26 лютого, я разом із дітьми приїхала до знайомих у місто Кременець, а чоловік залишився у теробороні Житомира.
Знайомі допомогли нам, підказали, де можна поселитися і отримати допомогу. Так я оселилася у гуртожитку. Нам виділили кімнату, дали все необхідне, продукти, засоби гігієни, одяг та інше.
Дуже вдячна всім, хто працює у гуртожитку, волонтерам і небайдужи місцевим мешканцям. Всім хто допомагає і піклується, дякую вам! Ви — найкращі! Слава Україні!
Мальвіна Махаммед, місто Житомир
Дізнавшись, що блокпости випускають людей, вирішили їхати
Пробувши в окупації майже місяць під Черніговом, вирішили шукати шляхи виїзду до безпечного місця. Дізнавшись, що в сусідньому селі російські блокпости випускають людей, ми вирішили їхати. Дорога була важкою: лісами, полями, розбитими старими дорогами, небезпечно, але дякувати Богу, нам з дитиною вдалося виїхати. До Києва їхали майже шість годин. А далі тримали напрямок на захід України. Так ми приїхали до Кременця, тут нас гостинно зустріли та надали прихисток за що дуже вдячна наша сім'я.
Сім'я Саган
