Люди, котрі потрапили в “туман війни”, винесли з нього сотні історій, які неймовірно жахають та перехоплюють подих. Багатьох спіткало страшне лихо і випробування, і саме таку історію нам повідала переселенка з Миколаївщини Лариса Гавришко, яка разом з чоловіком Анатолієм, тепер мешкає у Кременці.
Ніхто з нас не очікував, що потворні військові дії почнуться так блискавично. Чи то, більшість цього не очікували. Усі ми прокинулись від страшних новин про початок війни. А жителям села Благодатне Миколаївського району довелося на власні очі та вуха “відчути” бомбардування вже саме цього ранку.
— Я проснулась через звук ударів незрозумілого походження. Чоловік зразу ж каже: “Війна!”, з чим я погодилась. Вибухи ставали сильніші та сильніші. Ми швидко зібрались та вибігли на вулицю, а від сусідів вже довідались, що почалось вторгнення,— з жахом в очах розповідає пані Лариса.
Провівши перші години в панічних роздумах, кожен кинувся по своїх справах, аби якомога швидше підготуватись до військових дій та максимально себе забезпечити всім необхідним.
— Остаточно зрозумівши, що це не навчання і росія дійсно напала на нас, ми, разом з односельчанами, почали обдумувати план дій. Так як війська ще не дійшли до нас, почали формувати бригади ТРО. Евакуація була виходом не для всіх, адже не кожен мав куди поїхати, та і була надія, що все швидко закінчиться, — каже Лариса.
Війна — це період, коли звичні речі стають майже недосяжними, а такі, здавалось би, стандартизовані обряди та турботи стають неможливими до виконання. Саме в таке лихо і потрапила родина нашої сьогоднішньої героїні: матір літнього віку, вже зовсім знесилена, пішла з життя прямо під час бойових дій.
— Маючи на своїх плечах хворого та паралізованого чоловіка, я попросила брата приглянути за матір’ю. Він, звісно ж, погодився. Та, враховуючи її вік та умови життя, які спіткали нашу родину після 24-ого лютого, нікому вже не було під силу щось вдіяти. Моя мати померла. Через неможливість вільно пересуватись селом, дістатись до кладовища, яке знаходилось за декілька кілометрів, було неможливо. Тому поховали матір у садку під абрикосою. А оскільки священник вже евакуювався, то навіть не “відспівали” її. От тепер навіть не знаю, коли зможу повернутись та перепоховати рідну матір по-людськи...
Здавалось би, що може бути гірше за події описані вище. Та одного дня, на початку березня, лінія фронту почала все ближче та ближче наближалась до Благодатного.
— Тепер ми вже набагато більше проводили часу у своїх погребах. Хоча і розуміли, що звичайний побутовий підвальчик навряд чи захистить нас від ворожої артилерії. Та робити було нічого, ми з жінками, дітьми, престарілими та інвалідами змушені були проводити тут по декілька днів. Частенько нас підгодовували і наші українські солдати, які вели постійні бої за територію. Жахливо було сидіти в сирому підвалі та розуміти, що над твоєю головою постійно літають ракети, а бійня за територію і не думає вщухати.
Та саме страшна було попереду! І Лариса не знає, як би вони дожили до евакуації, якби не подвиг звичайнісінького чоловіка.
— Вже в неділю, через три дні після початку війни, наближались російські танки. Вони намагались дійти до Миколаєва, та коли ЗСУ почали відкидати їх, то росіяни осіли в нашому селі, адже тут проходив стратегічно важливий зрошувальний канал, який веде до Херсонської ГЕС. Пошкодивши лінії електропередач, рашисти миттєво встановили блокпост за мостом, який був єдиним шляхом для евакуації. Не пропускали нікого. Боялись диверсій з боку ЗСУ. Таким чином наше та деякі сусідні села повністю відрізали як від продовольства, так і від благ цивілізації. Ми взагалі не знаємо, як би ми протягнули, якби не звичайний чоловік, чи то Олег, чи то Віктор, який працював на сусідньому хлібзаводі, що знаходився на неокупованій території. Майже щодня він, ризикуючи життям, переправлявся через блокпост москалів, аби привезти нам хліб, який був нашою останньою надією на виживання. Та одного дня, напевно, через зміну порядків або ротацію днювальних, його вантажівку розстріляли, і єдиний зв’язок з зовнішнім світом обірвався. Та наш герой, здається, вижив, — з великою надією розповідає Лариса.
З кожним днем людей в Благодатному ставало все менше. Вони покидали все нажите довгими роками праці майно та йшли в невідомість. На машинах не пропускали через блокпост, тому доводилось іти на своїх двох. Таким чином, в поселенні залишились одиниці — пенсіонери, інваліди та ті, хто за ними наглядав.
— Ховаючись від постійних обстрілів, ми провели в погребі близько місяця. Лиш зрідка виглядаючи, чи не змінилась ситуація. Та одного дня нас знайшли українські, чи то розвідники, чи то диверсанти і сказали: “Збирайте речі і покидайте село негайно, завтра тут буде “армагедон”. Тоді ми зрозуміли, що прийшов і наш час покидати все своє. Посадила чоловіка в інвалідний візок та допомогла зібратись молодій сусідці, в якої на руках було немовля. Ми рушили по Снігурівській трасі. Наш шлях складав десь близько 15 км до Засілля. Там, за чутками, в місцевій школі волонтери допомагали біженцям з евакуацією. Дорога була в жахливому стані. На деяких відрізках доводилось власноруч тягнути чоловіка, адже коляска просто фізично не могла проїхати по розбитій вщент дорозі. Декілька разів Анатолій просив залишити його на цьому шляху, та як я могла покинути напризволяще рідну людину...
Герої нашої сьогоднішньої історії дістались до точки евакуації, звідки їм вже допомогли приїхати до родичів в Кременець.
— Зараз ми тут, а мій брат вирішив залишитись на згарищі Благодатного. Від села не залишилось взагалі нічого. Жодного вцілілого приміщення, а всі односельчани пороз’їжджались по Україні, хто куди міг. Зовсім не знаю, як будувати життя далі. Все, що наживали ми та наші батьки важкою працею, знищено. Від величезних полів, що давали роботу не одному селу, також нічого не залишилось. Вся техніка, домашні тварини, будинки. Все перетворилось в попіл. Та все ж, будемо рухатись далі, і хоч починати з чистого листа складно, та ми точно впораємось, так як і наші герої- захисники,— хоч і сумно, але життєствердно підсумовує Лариса.
Подружжя Гавришків й надалі проживає в своїх родичів у Кременці. Вони прихистили їх, як тільки з’явилась можливість. Кажуть, що місто вразило їх своєю красою та привітністю, незважаючи на труднощі, котрі періодично виникають.
