У виставковій залі Кременецького музею ніде повернутись. Тут речі. Гори речей, серед яких приїжджий майстер, який знайшов у Кременці прихисток, намагається віднайти особливі — перші роботи з яких розпочинав свою творчість. Це вироби із шкіри. Знаходить. Перебирає в руках кожен виріб. Є навіть щось із шкіри крокодила та пітона. Розповідає, що мав у Дергачах на Харківщині свою майстерню та музей родових речей “Багричівська садиба”.
Тепер усе найцінніше через війну тут, у Кременці. Чи вцілів родинний будинок, якому більше 120 років — наразі не знає. Виїжджав під обстрілами.
Олегу Яровому — 47 років. Привіз до Кременця усе своє родове надбання. Та й не тільки. Багато колекційних речей збирав особисто.
— Якщо мої пращури зберігали усе це понад сотню років, а це і документи, і меблі, прапрабабуся чогось все це зберігала. То я це все легалізував і почав розвивати далі. В мене є експонати яким сотні років. Так я освоюю древні традиції.
Олег Яровий — нащадок ремісників
— Я з родини ремісників. Це, можна сказати, родові знання. Своїх прапрадідів я, звісно, не застав, але тут, як то кажуть — гени, — каже Олег Яровий, показуючи свої вироби.
Додає, що це все ручна робота.
— Тут ось хотів зберегти автентичність. Я виготовляю предмети, які не просто сувеніри, а речі для використання в сучасному побуті. Тобто якщо не це сувенір, то це одночасно і, скажімо, практичний брелок для ключів чи ключниця, чи щось інше.
Найменувань чимало. Називає себе майстром-універсалом.
— Я можу навіть відремонтувати взуття, але сам не шию. Виходить дорого і економічно затратно для замовника. Також можу перетягнути кермо для авто чи відреставрувати якусь річ.
Навчався всього самостійно
Працює майстер лише із шкірою.
— Купив якось 200 кілограмів секонд хенду. Розбирав ці речі, аби зрозуміти, як вони зшиваються. Вчився від зворотного. Почав тоді із взуття, згодом перейшов на ремонт галантереї. В мене була своя майстерня, де робили все — від найменших дрібниць, до перетягування салону автомобілів. Це все я сам освоїв. Потім і працівників брав. Стояло дванадцять швейних машин. Матеріали для роботи підбирали вітчизняного виробника, або ж італійські.
Що замовляли
— В мене був індивідуальний підхід до замовлень. Якщо приносили, скажімо, годинника, а годинник золотий, то, як варіант для ремінця — шкіра крокодила. На дорогий телефон — чохол із шкіри пітона. Все індивідуально і залежно від побажань замовника.
Деякі речі доводилося реставрувати тривалий час.
— Бувало і до трьох місяців.
А бувало, замовник називає суму, яку готовий заплатити за виріб, домовлялися по різному.
А прадіди шили шапки
Сідає за швейну машинку. Теж раритетна.
— Дідівська. Їй вже більше 70-ти років. А шиє як нова. Все у ній працює. Хоча я й руками можу зробити так, щоб ніхто не здогадався. Мої прадіди шили шапки. В мене збереглися навіть колодки на яких це робили. (Показує їх, привіз із собою, ред). Шкірою вони, правда не займалися. А от моєї прабабусі рідної сестри чоловік теж мав таке ремесло. І я бачив інколи як він працював.
Є бажання залишитися в Кременці та поки ніде
— Коли їхав до Кременця, то й не знав де це. Отримав рекомендації від міністерства культури, порадили Кременецький краєзнавчий музей. Фінансово допоміг Львівський фонд. А директор Кременецького музею Андрій Левчук, сказав, так, приїжджай. Я з першого дня під обстрілами, тож не мав часу на роздуми. І виїжджав з під обстрілів. А вже в інтернеті дізнавався про Кременець. Тепер потрібно працювати, відсиджуватися можу і в Харкові.
З одним тут проблема — приміщення під мою діяльність.
Що міг би робити у Кременці
— Насамперед, це виготовлення сувенірної продукції. Я не побачив тут нічого тут схожого. Можна герб кременця гаряче тиснення чи викарбування на шкірі. Я колись працював з цим теж. Також реставрація предметів із шкіри, виготовлення ексклюзивної галантереї і аксесуарів.
Якщо буде хтось, хто допомагатиме, чи бажаючі навчитися то, звісно, я навчу. Але для цього потрібно два приміщення — одне під майстерню, інше під музей. Може, два поруч.
Мріє про проведення майстер класів
— Проведення майстер класів, в пріоритеті, чи от навчальних програм для переселенців та місцевих. Людей потрібно зайняти чимось, а ремесло — це генератор життєвих сил. Тим паче, що місто туристичне і є направлення з розвитку туризму. А я свого часу займався зеленим сільським туризмом. Був навіть переможцем конкурсу “Сто кращих садиб України”. Все, що там є у “Багричівській садибі” — це робилося своїми руками.
Важко адаптуватися, коли немає стабільності
— Одне розумію — потрібно працювати. Аби не довелося скоро десь йти із простягнутою рукою. Хоча й там були умови вкрай складні. В мене специфічний район там на Харківщині, не все можу зараз розповісти. Досить того, що не могли вийти з будинку, опалювати, освітлювати. Проблема з продуктами. Магазин один раз відкрили, а там лише чіпси. Ще мівіна з водою. Якось так. Тому сидіти без роботи зараз, коли більш-менш все спокійно тут, не можу собі дозволити. Чи залишився б у Кременці?
Місто подобається, багато є цікавого і такого, що можна розвивати. Була б робота, то й не проти. Бо повертатися, швидше за все, вже нікуди…
Якби не “Козацька майстерня”
— Це зараз чи не єдина робота залишилася. Є у Харкові “Козацька майстерня”, хлопці ще тримаються. І працюємо ми в тандемі. Там кожен має свій етап роботи. Я от шию чохли для сувенірної зброї, яку вони виготовляють. Це тривалий процес, але не менш цікавий. І результат того вартий.
