Тетяна двічі змінювала місце перебування, доки дісталася із сином до Кременця. І хоч місто видалося гостинним, вона не єдина з переселенців, хто не втрачає надії повернутися до рідної колись домівки. Для неї це - Херсонщина.
Тетяна погодилася розповісти для Кременець.City свою історію. Відмовилась від фото, має на це свої причини. Із згоди Тетяни публікуємо лише так. Отже…
Тетяні 36 років. Із дворічним сином приїхали до Кременця близько двох тижнів тому. Раніше вони проживали у Херсоні.
Покидаючи рідний дім
— З першого дня війни, оскільки мій чоловік військовий, він одразу ж попередив мене, щоб я збирала речі. Тікали ми близько четвертої години дня.
Робили це дуже швидко. Навколо просто все горіло. Це треба було бачити і відчувати, щоб зрозуміти. Спочатку ми з сином відправились до мого батька. Проживає він в Бериславському районі Херсонської області, — починає розповідь Тетяна.
З вогню та в пекло
В селі провели півтори місяці. Каже, що часто доводилось спати з сином в коридорах, адже підвали були далеко не в кожному будинку.
— Згодом в село вже зайшли чеченці, так село потрапило під окупацію. Нам зателефонували рідні та попередили, що це дуже небезпечні люди. Побої та знущання з українці — для них звична справа. На початку все було доволі тихо. Вони проводили обшуки в мирного населення, перевіряли всі документи. Хотіли знайти АТОшників та їх рідних. Згодом розгромили сільську раду та школу. В обох приміщеннях було багато української символіки, яку вони не могли терпіти. Викрали чоловіка, який був нашим сусідом. Повернули його через 3 дні, всього побитого та ледь дихаючого. Начебто, знайшли у нього якусь інформацію.
По цій причині і прийняли рішення покидати селище і рухатись далі. Наступним пунктом на шляху до втечі від війни став Кривий Ріг.
Пошук зручного місця проживання
— Ті, хто проживають в Кривому Розі, підтвердять мої слова, що не так далеко ідуть бої. Тому ми провели там зовсім мало часу, я вирішила тікати далі. Так ми з сином вирушили на Рівненщину. Не знайшовши там хорошого місця для проживання, ми продовжили наш шлях. Ось так нас трохи “покидало” життя з місця на місце. Та, накінець, ми опинились в Кременці, — розповідає Тетяна.
Тут жінка винаймає квартиру та починає обживати нове помешкання. І, попри постійні повітряні тривоги, їй все ще важко звикнути до більш мирного життя. Без прильотів, рашистських військ та пострілів.
— Коли ми деякий час жили у Рівному, то чули багато тривог. В ці моменти я просто брала сина на руки, міцно притискала та бігла в бомбосховище. Не дозволяла собі покидати його ні на секунду. Навіть для виходу в туалет, чи за їжею. Так ми очікували, коли буде відбій і можна буде продовжити жити в звичайному темпі. Навіть власниця квартири у якої ми там жили говорила мені: “ Чого ти, все спокійно, сюди нічого не прилетить”. Тут люди, на щастя, не розуміють, як це жити на окупованій території. Ми виходили з дитиною на вулицю тільки на декілька хвилин. Постійно щось гупало. Все було так жахливо, що люди почали орієнтуватись у виді вибухів не гірше за військових. Побачити політ ракети стало звичайною справою. Ти просто не знаєш, чим може закінчитись наступна мить. А тут майже звичайне життя. І справді, так як мій чоловік військовий, він постійно казав мені, що я не розумію нічого. Повторював, що десь в іншій частині держави війна йде вже вісім років. А я навіть не хотіла говорити з ним на цю тему, —з явною гіркотою в голосі розповідає Тетяна.
Батьківщина в вогні
Та її рідне місто залишається в окупації. А разом з ним і чимало близьких Тетяні людей. Спілкуючись з ними, вона почула багато жахливих історій. Та як би не було складно, вона продовжує допомагати їм будь яким способом.
— Мого знайомого викрали ще в перші дні. Хтось дав окупантам знати, що він був учасником АТО. Його допитували струмом та не тільки. Він тричі прощався з життям. Крім цього, заставляли говорити на камеру, що українцям треба скласти зброю. Саме таких відео вже дуже багато і ми повинні розуміти, що ці слова з людей просто “вибивають”. Та і взагалі, це вже досить типова ситуація для окупованого Херсона. Постійно хтось зникає, і, на жаль, не завжди повертається. Така ж сама ситуація з пропагандистськими відео, на яких місцеві начебто “дуже радіють російським військам”. 95% учасників таких дійств — це привезена масовка. Та, не дивлячись на це все, жителі мого рідного міста продовжують боротись за свободу. Сотні партизан “зливають” інформацію про російську армію, диверсії, мітинги. Все це доводить, що Херсон — українське місто, яке не покориться ворогу і ніколи не стане частиною росії, — каже Тетяна.
Тимчасовий прихисток
Також жінці дуже сподобався Кременець. Її зачарувала місцева природа та добродушність людей, які вже неодноразово допомагали зручно влаштуватись тут. Щоправда, додає вона, кременчанам потрібно трішки попрацювати над інфраструктурою. Хоча, цей фактор зовсім не погіршує її думку про місто.
— Як тільки з’явиться можливість, обов’язково повернемось з сином в Херсон. Впевнено можу сказати, що з радістю залишилась би жити і тут. Та рідне місто — найближче серцю. Ось тільки зимувати доведеться тут. Хоча ми і не проти, адже в наших краях ми рідко бачимо сніг, — з оптимізмом та посмішкою відповідає жінка на запитання, чи повернеться додому після деокупації Херсону.
