Ольга та Віктор Ковальови подружжя з Червоного Лиману Донецької області. Їм, як і сотням українцям довелося евакуюватися. Проте вони втікали з самого епіцентру війни. До Кременця потрапили не випадково.
— Потрапили ми до Кременця після оголошення обов’язкової евакуації. Зібрали швидко речі та двадцять першого травня відправились на автобус до Запоріжжя. Там пересіли на поїзд, яким вже дістались до Підволочиська, звідки син забрав нас автівкою. Він на цей момент проживав тут, у Кременці. Тому і ми прийняли рішення їхати сюди. І от ми провели вже тут вже три місяці, — розповідає Віктор.
У Кременці подружжя проживає в Волинському ліцеї Нестора Літописця. Тут для переселенців організували центр допомоги та підтримки. Кажуть, це більше, ніж вони очікували. І працівники, і мешканці міста дуже привітні і добре зустрічають тих, хто втікає від жахіття війни. Є всі умови, щоб адаптуватися. Хоча й пережитого забути неможливо.
Коли виїжджали, потрапили під ракетний обстріл
— Ми чекали автобуса, який повинен був доставити нас до Запоріжжя. Це було на зупинці біля нашого села. Виїжджати сказали всім, а людей зібралося багато. Раптом розпочалась повітряна тривога. Це вже пізніше ми дізналися, що поруч із зупинкою впала ракета. На щастя, за декілька хвилин до цього приїхали наші хлопці — військові на бронетранспортері. Вони наказали негайно нам всім у нього сідати. Хоча людей було дуже багато, помістилися всі. Ми покружляли деякий час по місту, а по закінченню повітряної тривоги повернулись на автобусну зупинку і з жахом побачили, що зовсім близько до неї вже утворилась вирва від вибуху, — розповідає Віктор.
Знищені вщент міста та села, зруйновані життя та долі людей
Кажуть, все, що відбувається не вписується в жодні закони — ні в людські, ні в Божі.
— Вони називають нас нацистами, фашистами. От з нами по сусідству жила з одного боку старенька бабуся, якій 96 років, а з іншого жінка з дівчинкою рочків п’яти. Хіба ж ми вороги? А ці “браття” прийшли нас вбивати. Та і вся вулиця в нас мирна була. Ми могли всією громадою святкувати щось, варили куліш з односельчанами по святах. От так і здружилися всі. Завжди допомагали одне одному. Якщо в когось помер рідний, не дай Боже, то всі разом складались грошима, допомагали як могли. Дуже всі мирно жили. Не вкладається в голові просто, як такі події могли статись. Знаєте як кажуть: “Вкрився одіялом з головою, розкрився потім, і все, вже нічого немає”. Це просто якийсь страшний сон, —продовжує історію Ольга.
Залишилися без даху над головою
Але повертатися їм вже нікуди. Все, заради чого сім'я працювала — знищено, і будинок, і літню кухню, і все що було у дворі.
— На нашій вулиці ж давно були обстріли. Прилітало з сторони поля, тому з вулиці і не видно всієї біди. Та якщо пройти на задній двір, то буде видно і знищений гараж, і частину будинку. Від подвір’я мало що залишилось. На будинку немає даху, повилітали вікна, двері. А зараз же постійні дощі, і перекрити його немає кому. Та і ремонтувати там нічим, а отже стіни будуть продовжувати затікати. Розуміємо, що відновити будинок з кожним днем буде все складніше. Найближчий снаряд вибухнув за 15 метрів від будинку. Від такого влучання не мало б залишитись взагалі нічого.
Тут добре, а чи повернемося додому
— Поки планів повертатися немає, куди ж там повертатись. Я хочу поїхати додому, але ж тільки тоді, коли це буде, хоча б, можливо. А зараз як туди повертатись. Там все знищено. Жити ми знайдемо де, це проблемою не стане. Але ж там ні світла, ні газу, ні води. А зима вже зовсім скоро. Та і своїм поверненням принесемо тільки зайві турботи нашим військовим, які боронять наші землі. Території ж зараз під окупацією, тому і бої постійні там. Тому мова про повернення зараз, або найближчим часом мова не стоїть, на превеликий жаль, — з сумом в очах розповідає Віктор.
Удар був сильний, та це не кінець
Та не дивлячись на все, оптимізму подружжя не втрачає.
— Ми ж з жінкою все життя працюємо. Я від’їздив таксистом 21 рік, жінка все життя була начальником відділу із допомоги престарілим без родин у соціальній службі. Встигли за довгий час звити собі гніздо та дали дітям дорогу в життя. Син зараз працює під Києвом, донька в Рівненській області. Обоє мають свої родини. Саме це буде спонукати нас рухатись далі та відновлювати житло. Яким би складним цей процес не видавався. Ми ж і не таке переживемо. Відбудуємо спочатку наш будинок, тоді і сусідам допоможемо. Ну, а так вже і всі разом Україну по цеглинках відновимо, — додає Віктор.
Теплий прийом
— Ми вражені красою міста, щирістю людей тут. Всі намагаються чимось допомогти чи щось розповісти. Кожен такий привітний та доброзичливий. Нас вразило, що тут так багато церков. В нас всього декілька на ціле місто, а у вас ми вже нарахували дуже багато. І ваша гора Бона — все дуже гарно. Хочемо побажати кременчанам миру і всій Україні, — завершує Ольга.
