Анна Скряга — 17-річна переселенка з Краматорська. Дівчина розповіла для Кременець.City, як вона займається творчістю під час війни. Чому записала кліп на Кременецькій горі. Та як її застала війна у Краматорську.
У Кременці дівчина провела вже півроку. Розпочала дистанційний семестр у школі, відновила заняття в музичній, що правда, теж в ZOOM. Та, що найголовніше, продовжила творити.
Творчість під час війни
Вперше Анна познайомила кременчан із своїм талантом на заході приуроченому до Дня Конституції у Кременці.
— Мені довелось співати на Майдані Волі у Кременці 28 червня. Мене взяли у концертну програму і я виконала пісню — “Мир над Україною”, на другому приспіві мені навіть всі підспівували. Було дуже приємно. Так я заспівала на головній площі міста. Також тоді я познайомилась з багатьма кременецькими митцями. Насправді, цього дуже не вистачає. Благодійних концертів, різних зборів коштів та чогось такого. В Кременці цього трохи мало.
Анна випустила відеокліп з кавером на популярну сьогодні пісню, а зйомки проходили на одній з кременецьких гір.
— Пісня, на яку я виконала кавер — “Не залишай” Анни Трінчер. Вона дуже добре розповідає про сьогоднішню ситуацію. В ній я знайшла і послання до наших воїнів, і до жінок, які чекають їх повернення. Вона дуже чуттєва. Постійно, коли читаю новини, чи бачу масові проводжання загиблих, то задумуюсь над усім цим та на душі стає дуже боляче. Попри всі складнощі, які виникли з записом пісні, я все ж опублікувала її. Скільки нервів, сил, та часу пішло на це. Мені досі не дуже подобається звук, бо записувала його я на звичайний телефонний диктофон. Доречі, сам кліп ми зняли аж в серпні, на Лисій горі у Кременці. Там такі неймовірні краєвиди, що я ледве стримувала сльози. Моїм оператором була мама. Та, незважаючи на всі технічні моменти, я вирішила, що я точно викладу його. Дуже хочу допомогти своїй країні. Як не на фронті, то хоча б у душах людей. Головне, що людям сподобалось. А, судячи з коментарів на Facebook, дехто навіть ридав. Так я зрозуміла, що моя робота виконана. Цим кліпом хотіла підтримати українців, щоб вони пам'ятали, що ми точно переможемо, та все буде Україна!
Дитинство та початок війни
— Взагалі, мій творчий шлях почався дуже давно, ще у п’ять років. Тоді мама відвела мене у гурток акторської майстерності. А навчаючись у другому класі, я навіть отримала винагороду за “найкращу жіночу роль”. Та це був 2014 рік. Саме тоді починалась війна і мені навіть не встигли видати диплом. Згодом бойові дії почали посилюватись, а наш гурток просто припинив функціонувати, — розповідає Анна.
Анна не дуже добре пам’ятає початок військових конфліктів
— Знаєте, у вересні 2021-го я потрапила на конкурс з української мови. Треба було написати есе на тему “Що для тебе війна”. Тоді я зовсім не розуміла для чого це все. Для чого згадувати такі жахливі події? Для чого знову проживати ці емоції? Та я не зовсім їх не пам'ятаю. Мені було всього лиш шість років. Тоді батьки відвезли мене до нашої безпечно дачі біля Осковського водосховища і я не дуже багато бачила ту війну. Зараз те місце в окупації, а рашисти перетворили його в пустелю. Ми навіть не знаємо, чи наша дача ще ціла. Це дуже прикро, адже я проводила там кожне літо.
Повномасштабна війна та повномасштабний страх
— Покинули рідне місто ми четвертого квітня. Це дуже довга історія, адже ми дуже довго не могли наважитись залишити рідне місто. Насправді, це дуже страшно. Ці жахи ми обдумували, коли цілий місяць сиділи в підвалі під обстрілами. Хочеться викинути всі ці думки з голови та не вийде. Життя в таких випадках просто немає. Ти чекаєш, аби кожен день закінчувався якомога швидше. Кожну ніч ти повинен бігати в підвал по декілька разів, та однаково, це не гарантує безпеки. І от ми наважились. Четверте квітня. Ми стоїмо на тому ж вокзалі, на тій же зупинці для таксі, які вороги через чотири дні обстріляють. Дуже складно перебороти думку, що якби ми затримались, хоча б на декілька днів, то все могло б скластись зовсім по іншому. Краматорськ ми покинули евакуаційним потягом. Згодом дістались до Кременця.
Війна — війною, але потрібно продовжувати життя
— Дуже страшно було їхати в невідоме. Де ти будеш спати, що будеш їсти та як складеться життя, загалом. Всі ці питання не давали нам спокою. В певні моменти я навіть говорила мамі в сховищі, що потрібно виїхати хоча б кудись, будь, що буде. Неможливо було чути постійні “ба- ба- хкання”, це просто зводило з розуму. І я, напевно, буду вдячна Кременцю все своє життя. Він дав мені надію на те, що життя продовжується. Тут я вже багато з ким познайомилась. Люди, в основному, дуже добрі, привітні та гостинні. Та бували і декілька випадків, коли містяни не дуже добре реагували на мою російську. Хоч я і дуже сильно стараюсь перейти на українську. І що досить дотепно, люди частенько забувають, що Краматорськ це Україна, хоча і перебував в окупації двічі на короткі терміни. Я навіть зберегла на телефоні зображення мапи з кордонами так званих “днр/лнр”, аби всім доводити це, — додає Анна
Додає, що зачарована природою Кременеччини. На прогулянках часто буває з мамою. Каже, що тут зручно і красиво, але мріє повернутися до Краматорська.
— Недавно ще й почалось навчання. І хоч у Кременці вибір навчальних закладів великий, рідну школу я вирішила не покидати. Тому проводимо уроки дистанційно. Всі вчителі та однокласники давно залишили Краматорськ, тому зараз тільки так. Та надіюсь, що все це скоро закінчиться, а всі переселенці повернуться у рідні міста.
