Починаючи із 2002-го року року, 461-у ракетну бригаду Збройних Сил України, яка мала потужну зброю, тактичні ракетні комплексами 9К79 “Точка” розформували. В День ракетних військ і артилерії, пригадуємо, що в недалекому минулому, на Кременеччині базувались артилерія та потужні ракетні підрозділи. Тепер тут пустка. А колишні військові ракетники, боронять Україну від ворога у інших підрозділах.
Упродовж шістдесяти років, після Другої світової війни, старі царські казарми збудовані Ризьким кавалерійським полком у селі Білокриниця, були базою для потужної артилерії, оперативно-тактичної і тактичної ракетної зброї.
Розповідь про радянський період — це майже сенсаційна інформація, яку навіть у інтернеті-ресурсах відшукати важко. У післявоєнний період, приблизно 1945 - 47-мі роки, на території військового містечка дислокувався гвардійський винищувально-протитанковий артилерійський полк. Зі слів ветеранів ракетної частини, командиром цього полку був легендарний офіцер-артилерист, людина без обох рук, 23-літній, але уже тоді двічі Герой Радянського Союзу, гвардії майор Василь Петров.
Розповідають, що проживав він у центрі Кременця в двоповерховому будинку, біля входу до польського кладовища. Про цю людину відзняли ще у 1973-му році документальний фільм “Генерал Петров”. Автобіографічна книга Петрова, у двох частинах, “Минуле з нами”, до цього часу не залишає байдужими читачів.
До 1958 року у Білокриниці стояла гаубична артилерія, а вже із другої половини цього ж року, почали формування уже ракетної частини. Тоді ситуація з робочими місцями в Кременці була схожа на сучасну. У місті ще не було великих промислових підприємств, працювали лише державні установи, освіта і партійні органи. Отже, можливість служити у війську було вигідною для молоді.
Ще до отримання ракетної техніки, на території військового містечка деякий час готували матеріальну базу та комунікації. Підбирали кадри із місцевого населення для обслуговування техніки.
Спочатку сформували два дивізіони ракет по три установки, а згодом сформувався і третій дивізіон.
Перші ракети які завезли в Білокриницю у 1958 році, це були Р-2 (8Ж38) маркування НАТО (SS-2. або «SIBLING»).
Ракети були з рідинним реактивним двигуном, в якій паливом використовувався 75 % етиловий спирт та зріджений кисень. За основу виробництва цих ракет були взяті німецькі ракети ФАУ-2, вдосконалені радянськими конструкторами. Для їх транспортування використовували спеціальні візки та козлові крани, а для запуску — спеціальні пересувні стартові столи. Підготовка і запуск такої ракети потребували ще багато додаткової техніки і часу 6-8 годин. Бойові заряди були лише фугасні. Максимальна дальність стрільби – 600 км.
У 1959 році на озброєння поступили нові ракети Р-11 (8А61) маркування НАТО (SS-1B або «SCUD A»). І ці ракетні установки були слабо маневрені. Для їх обслуговування та запуску необхідно було формувати величезну колону автомашин технічного забезпечення.
Транспортували ці ракети – спочатку на напівпричепі-лафеті автомобилем ЗіС-151 (ЗіЛ-157В).
Згодом на озброєння поступила модифікація цієї ракети - Р-11М (8К11). Їх уже могли озброювати ядерною боєголовкою потужністю 10 кілотон. Для покращення мобільності ці ракети монтувались на пересувних пускових установках на базі самохідної артилерійської установки ИСУ-152К. Максимальна дальність стрільби – 200 км.
Старше покоління, пам’ятає кадри військового параду із Москви. Із Білокриниці, одна така пускова установка на гусеничному ходу, разом з екіпажем, на початку 60-х років, брала участь у параді на «Червоній площі» Москви.
На початках формування бригада підпорядковувалась безпосередньо Прикарпатському військовому округу, а згодом уже 13-ій армії із штабом у Рівному.
По ходу розгортання військової частини в повноцінну бригаду та упродовж усього часу існування цього військового формування, добудовували різні необхідні технічні та побутові будівлі.
У 1962 році, у бригаді за штатом нараховували 1031 чоловік особового складу, з яких 120-150 чоловік були сверхсрочники. Оскільки офіцери були майже усі приїжджі, то почали будувати цивільне житло поряд з містечком. Згодом збудували офіцерський готель, двоповерхову столову, обладнали великий стройовий плац. У спортзал переобладнали кінний манеж. З’явився стадіон і спортивні майданчики. Храмову будівлю, колишньої православної церкви, а згодом католицького костелу, комуністична влада переобладнала в солдатський клуб. Для опалення такої великої кількості приміщень та цивільного житла збудували котельню та проклали теплотраси. Збудували водогін і свої очисні споруди.
Для того щоб освоїти ракетну техніку та мати навики їх бойового застосування, регулярно, згідно графіку батареї, разом із технікою залізницею виїжджали у довготривалі відрядження на ракетний полігон Капустін Яр, що у степах Астраханської області Росії.
Наявність ракетної техніки у Білокриниці, на той час – це була засекречена інформація. Також відтворити історію частини у повній хронологічній послідовності важко. На території частини було категорично заборонено фотографуватись, тому важко знайти фото військового містечка та техніки того часу.
Певну небезпеку становило зберігання на території частини ракетного палива . Адже компоненти палива були дуже небезпечні для життя людини при контакті. Окислювач «Меланж» й інші рідини перевозились у спеціальних цистернах з дотриманням суворих заходів безпеки. Небезпека чатувала при заправці ракетних двигунів, адже це більше двох тонн різноманітних токсичних рідин на одну ракету. Усі роботи проводились у спеціальних захисних костюмах і протигазах.
У 1972 році знову відбулося переозброєння на нові ракетні оперативно тактичні комплекси ракети нового взірця 9К72 «Эльбрус».
А пускові установки уже були розміщені на чотирьохосьовій самохідній базі МАЗ-543П. Максимальна дальність 300 км.
Такий комплекс міг нести крім фугасних, хімічних і ядерні бойові частини потужністю від 10 і більше кілотон. Ці бойові частини у бригаді не зберігались. Коли поступала відповідна команда, тоді білокриницькі ракети виїзжали в установлене місце і зустрічались із підрозділом пересувної ракетно-технічної бази, який транспортував ядерні бойові частини і там ними озброювали ракети.
Ця бригада була потужною бойовою одиницею. За силою ураження, могла відповідати потужності цілої армії. Двоповерхову будівлю колишнього штабу кавалерійських полків займав штаб зведеної ракетної бригади. Кожен ракетний дивізіон був окремою військовою частиною із своїм номером, оскільки мали свої чітко визначені завдання. Тож штаби дивізіонів розташовувались у будівлях штабів колишніх ескадронів. У дивізіоні були дві-три батареї пускових установок, технічна батарея, батарея управління. Ракети та пускові установки зберігались окремо. Для дотримання режиму секретності пускові установки заборонялось у світлий день виганяти з ангарів, а також у ті періоди, коли американські супутники проходили над Білокриницею.
Ветеранам військової частини цього періоду найбільше запам’ятався час 1982-1986 років, коли бригадою командував полковник Анатолій Салатін. При ньому частина досягла найбільшого розквіту у матеріально-побутовому рівні і бойовій підготовці. На території частини був розбитий створений, як місце відпочинку, невеличкий парк та вольєр для тварин із штучною водоймою. Було потужне підсобне господарство.
У 90-х роках минулого століття, 38-а ракетну бригаду з «Ельбрусами» розформовали.
На її місці у військовому містечку почала дислокуватись 461-а ракетна бригада уже Збройних Сил України із тактичними ракетними комплексами «Точка».
Бригада була на хорошому рахунку. Усі будівлі військового містечка підтримувались у належному стані, вирувало життя у приватному секторі біля містечка. Значна кількість місцевих жителів служила у бригаді. Але це все було до тих пір, поки не прийняли рішення про розформування і цієї військової частини. Тепер там пустка і розруха. А з усіх будівель ще царської забудови, релігійною громадою УПЦ відновили лише храмову церкву.
