Кременчанка Наталя Юр’єва (Кучер) все своє свідоме життя малює та пише вірші, проте лише зараз вирішила відкрити свій талант світу. Чому так довго приховувала свій художній хист та які таланти ще залишаються не розкритими, розповіла для Кременець.City.
Наталя за освітою вчитель-філолог, працювала в освітніх закладах Кременеччини та останні двадцять років була науковим співробітником Обласного літературно-меморіального музею Юліуша Словацького в Кременці. За час своєї роботи дотично допомогла розкритись не одному таланту, та лише нещодавно відкрила свою першу виставку картин.
Якби не сусідка, можливо, виставки не було б
Чому так довго, приховувала свої роботи ділиться, що таку пораду вона отримала від свого головного наставника — дідуся.
– Дідусь вважав, що заявляти про себе на весь світ варто лише після 50-ти років. Коли твій талант визрів, окріп, твердо стоїть на ногах і жодні політичні чинники та природні чи вікові катаклізми не зможуть вибити землю з-під ніг. Саме тому й збірку своїх поезій я ще не оприлюднила, хоча маю їх близько двох тисяч усілякого різноманітного. Ось і виставку раніше презентувати не хотілось, бо вважала це захоплення не зовсім серйозним, любительським. Як би не моя сусідка, яка випадково зайшла в гості і застала мене за малюванням. Вона присоромила мене, сказала, що не можна таке ховати на горищі, це гріх. Я просто зобов’язана свій дар нести людям. Напевно, вона мала рацію: якщо від моїх картин людям хочеться жити, то я буду радо ділитися щастям з іншими.
Захоплення малювати – родом з дитинства
– Впевнена, що вибір улюбленої справи, якою ми займаємося в житті, формується ще у дитинстві. Не пам’ятаю точно, що почала робити раніше – малювати чи складати вірші, це було надто давно, у віці 5-6-ти років. Завдячую цьому однозначно своєму дідусеві Володимиру Кучеру. Саме він, педагог-математик за освітою, відчув покликання працювати зі мною по особливій педагогічній методиці Марії Монтессорі, яка тоді ще не була така популярна, як зараз.
Наталя навчалась малювати в художній школі при Будинку Культури в Кременці під керівництвом – Ярослава Дзюби. Саме він став фундаментом професійних технічних навичок, заложив основи графіки, живопису й різноманітних технік, якими художниця керується до сьогодні. Згадує, що планувала серйозно пов’язати своє життя з образотворчим мистецтвом.
– Я навіть мріяла пов’язати свою майбутню професію із образотворчим мистецтвом. Після закінчення восьмого класу вступила в Ленінградське художнє училище на декоратора-оформлювача, але не поїхала в силу певних обставин. Чи то злякалась у своїх чотирнадцять років великого міста, чи зрозуміла, що воно не моє. Натомість, після закінчення десятирічки, обрала професію вчителя. Правда, пропрацювала в освіті не довго – сім років. А от малювати не перестала. Спочатку, у скрутні 90-ті, це були акварелі, згодом, коли народилась донька, я перейшла на олійні фарби, бо дуже любила запах оліфи. Завдяки батькам, які допомагали у вихованні дітей та по господарству, могла з головою поринути в чарівний світ мистецтва і була дуже щаслива від того. Я свідомо обрала техніку живопису на полотні. Олією малювати простіше: фарби легше змішуються, не розтікаються, можна стерти ганчіркою, як щось не вийшло. Або взагалі намалювати по висохлій роботі щось нове. В основному малюю пейзажі та натюрморти.
Перші дві картини виконані в техніці живопису були намальовані приблизно в дванадцять років і досі висять на стіні вдома. Сюжет малюнків – зима, падає сніг, вечір, хлопчик із сопілкою під освіченим вікном хатки когось кличе погуляти. Поруч – натюрморт з яблуком, який малювала на приватних художніх заняттях.
– Пригадую, на першій нашій зустрічі, Галина Миколаївна взяла вазон фіалок, поруч поклала жовте яблуко, а позаду кинула, як драпіровку, носову хустинку. Сказала: малюй! Те, що вийшло сподобалось не лише мені і мамі, а й художниці. Вона почала зі мною займатися, шкода, що недовго, бо захворіла і донька забрала її в Америку.
Надихають подорожі, а красу можна знайти у всьому
– Найбільше люблю наші Карпати. А ще – море. У дитинстві щоліта з батьками їздили в Затоку. Пам’ятаю, в дев’ятому класі, коли ми з мамою відпочивали в санаторії, то на останні гроші купили величезну книгу-каталог з художнього музею із репродукціями відомих художників, що там виставлялись. Їхали додому потягом без традиційних частувань на столі, зате до серця бережно пригортала книгу із прекрасною поліграфією та ілюстраціями, які згодом намагалась перемальовувати. Це було таке щастя! Так само, як діставати із поштової скриньки черговий номер дорогого на той час (12 рублів за рік!) глянцевого журналу «Юний художник».
Зараз художниця має більше часу та можливостей для подорожей. Тож за останні роки відвідала п’ять морів: Чорне, Азовське, Егейське, Середземноморське та Червоне. Завжди намагається відвідувати театри, філармонії і картинні галереї чи художні музеї. Традиційно надає перевагу офлайн відвідуванню картинних галерей, як невичерпного першоджерела мистецтва й натхнення.
– Коли заходиш в зал, зустрічаєшся поглядом з людьми минулих століть на портретах класиків, пильно придивляєшся до нахилу мазків на всесвітньо відомих полотнах, по спині йде помітний холодок і земля тікає з-під ніг у відчутті польоту крізь час. Ось за цим я і йду на виставки.
Та найбільше любить повертатись у свої місця сили. Крім Кременця виділяє Київ, Львів та Трускавець.
– У Києві улюблені місця: Андріївський узвіз, вулиця Володимирська, Верхній та Ярославів вал, Хрещатик – там надпотужна енергетика. У Львові – Площа Ринок, проспекти Свободи, Шевченка, вулиці Краківська, Пекарська, Вірменська, Підвальна, генерала Чупринки й Богдана Хмельницького – це місця сконцентрованої сили мого попереднього життя, бо відчуваю рідними кожен камінчик бруківки, кожну готичну квітку і сплячого лева на балюстрадах, кожен завиток і скульптурну ліпнину на балконах цього чарівного міста. А у Тускавці – бульвар Торосевича аж до санаторію Кристал, рідна вулиця Стебницька, де мешкає хрещена мати – Галина Заборовська. Там доживали віку мої бабуся й дідусь.
Проте ділиться, що красу легко помітити у звичних, повсякденних речах.
– Окрім цього, дуже люблю фантазувати, створювати своєрідні натюрморти із власними атрибутами щастя. Це особливі речі з емоційним відчуттям щастя, вихоплені з дитинства: ялинка, санки, ковзани, ручна кавомолка, гасова лампа, садовий ліхтар, тачка, граблі, лійка для поливу квітів. Це все атрибути звичайної людської радості, принаймні, для мене. Адже, окрім зимових розваг, влітку дуже полюбляю поратись в городі, в саду та на квітниках. Так я відчуваю прилив сил та поповнююсь жіночою первинною енергією.
Отримую задоволення від самого процесу творення
Наталія конкретних планів на майбутні виставки немає. Проте вірить, що з часом її запросять туди, де буде потрібна. На сьогоднішній день в музеї Юліуша Словацького експонується тридцять одна картина, зо два десятки – зберігається в будинку її дітей в Кременці, щось є у доньки у Львові, дещо подароване подругам та улюбленій вчительці.
– Ніколи не ставила за мету накопичувати картини для виставки, власне отримую задоволення від самого процесу творення, а не результату. Практично не переробляю малюнок, як вийшло, так вийшло. Ніколи не знаю, яким буде кінцевий результат. Тому копіювати не люблю. Переробляла один єдиний раз – замовлення мого чоловіка на афганську тематику. Було прохання намалювати гори, гвинтокрил в небі, солдат у засідці на каміннях. Після порції нещадної критики я вирішила все переробити: вийшов нічогенький собі пейзаж-пастораль – хмари замість літака, українське поле, де пасуться корови, на першому плані річка і гуси. Ось що дозволяє витворяти із полотном олійна фарба!
Нині художниця не виставляє свої картини на продаж. Проте, якщо будуть охочі, все можливо!
– Великим мистецтвом я свою творчість не назву, так: хобі, захоплення, самовираження чи самопорятунок. Але, якщо люди, виходячи із зали музею почуваються щасливими – значить, це достойне хобі, яке несе радість. Чи можна продавати радість – не знаю, я поза бізнесом. Хоча, якщо вже комусь який малюнок западе в душу – домовимось. Маючи педагогічне підґрунтя під ногами, думаю, що можу навчити. Починати ніколи не пізно аби було бажання. Засобів у наших магазинах вистачає.
Якби не картини, то свої переживання світу доносила б віршами
– Я малюю не лише пензлем, а й художнім словом. Навіть не знаю, ким я більше себе позиціоную: поетом, чи художником. І від того, й від іншого процесу отримую насолоду. Життя у мене складалось важко, рано втратила чоловіка і практично з двадцяти трьох років сама виховувала двох діток. Низькій уклін батькові Романові та мамі Світлані, що допомагали з цим впоратись. В пошуках своєї другої половинки я неодноразово закохувалась, розчаровувалась, обпікалась, падала, піднімалася і йшла далі. Якби не писала вірші, мабуть з’їхала би з глузду, тримаючи в собі такі розбурхані емоції. У своїй кімнаті-мансарді на горищі я відчуваю особливе енергетичне поле і захисток, там добре пишеться, малюється, плачеться. Там я прожила п'ятдесят років свого життя. І от настав час щось змінити. Я ретельно зважила на вагах усі «за» та «проти», зробила крок вперед, розрахувалася з улюбленої роботи і подалася вслід за чоловіком у столицю. Звісно, тут неспокійно, є обстріли, прильоти рашистських ракет. Але у нас є будинок в селі недалеко від міста. Тут відносно спокійно, чудова природа, ліс, річка і я маю змогу писати. Наразі не лише поезію, а й прозу. Задуми великі, бо мама залишила мені свої спогади, вірніше я багато записала з її слів. Поки не малюю, усе творче начиння – фарби, мольберт, етюдник, залишилися в Кременці. Не впевнена, що тут це доречно.
В майбутньому Наталя мріє випустити збірку своїх поезій, прозових творів зі спогадами мами. А найбільше плекає надію на мир та перемогу! І вже планує свої майбутні подорожі, де продовжить малювати пейзажі рідної України.
