Кременчанин Іван Вихованець — водій невеликого буса. Проте він долає тисячі кілометрів, з кожним виїздом наражає себе на небезпеку, допомагає бійцям на фронті та рятує людей, котрі тікають від війни.
Після повномасштабного вторгнення багато українців почали більше допомагати військовим. 55-річний Іван Вихованець теж почав активно волонтерити. Із березня 2022-го — він постійно в русі і здебільшого на схід.
— До війни я мав власний бізнес. Та з початком пандемії коронавірусу все зупинилось. Я був впевнений на 99%, що повномасштабної війни не станеться, та навіть переконував в цьому людей. В ту ніч був в себе вдома, а в 5:32 вийшов вигуляти собаку і почув як пролетіла ракета. Рівно в 5:32 це було, — розповідає Іван.
Волонтерську діяльності розпочав після відмови у військоматі.
— Прийшов в військкомат. Так як доглядав за мамою, якій 92 роки, і маю п’ятеро дітей, троє з яких неповнолітні, сказали сидіти в резерві. Сидіти чекати? Себе таким не бачив.
Перші виїзди
З початку повномасштабного вторгнення волонтерський центр “Джура”, в якому працює Іван Вихованець, займався допомогою військовим під Києвом.
— Перший виїзд мій був третього березня. Страху не було взагалі, жодного. Завдання номер один — люди зібрали все, що можливо, а нам треба було це доставити до бійців, щоб підтримати. Дуже багато запитань виникало в дорозі. І, виїжджаючи, думали, яким шляхом їхати. Бо в Київ ми доставляли гуманітарну допомогу, а звідти евакуйовували людей. І, звичайно, ризик був великий. Прокладаючи шлях, щоб вивезти людей, які довірились тобі, як водію, потрібно було працювати з військовими на блокпостах. І таким чином, завдяки їхній підтримці та мобільному зв’язку, вдавалось прокладати новий маршрут кожної поїздки, для того щоб довезти людей неушкодженими.
Працювати доводилось в різних умовах
— З комфортом везти людей ми не могли. В нас був грузовий бус, тож найбільше в ньому ми везли 22 людини. Це можна уявити? Коли кабіна розрахована на три пасажири, а сидить п’ятеро. І це така “залізна буда”. Звичайно ж, старалися з боку волонтерського центру покращити умови — шукали надувні матраци, ставили лавки. Люди намагалися виїхати в більш спокійні місця України.
Та навіть в таких умовах, кожен намагався допомогти чимось волонтерам.
— Та й люди ставилися з розумінням. Чоловіки, які їхали своїми легковими авто часто пересідали до нас в “грузову буду”, а матерів з дітьми садили в свої автівки. Це було дуже приємно бачити. Наймолодшому пасажирові було півтори роки, — каже Іван.
100000 кілометрів за п’ять місяців
Такі виїзди Іван з іншими волонтерами організовує і надалі. Продовжує доставляти допомогу військовим та евакуйовувати людей з “гарячих точок”.
— Виїздів таких вже було дуже багато. Рахував тільки перших двадцять. Ми коли на одній машині виїздили 100000 кілометрів, це, звичайно, було зафіксовано. І це за п’ять з половиною місяців.
Чи не кожен виїзд був в саме “пекло” війни
— На сьогоднішній день вже трішки легше. В людей з’явились зарплати, почали більше забезпечувати військових автомобілями. Тепер набагато більші шанси виїхати. Це, звичайно, полегшує нам роботу. Бо бували такі випадки, що на сотню військових була одна “буханка” хліба. Тому і задумуватися про якийсь страх часу зовсім не було, там життя зовсім інше. Коли переступаєш кордон району, де йдуть бойові дії, за це все забуваєш. І так кожного разу. Туди — гуманітарку, назад — як і бійців, так і 200-отих, 300-отих, і мирне населення. Не маєш права перебирати.
Поїздка з журналістами і загублений кросівок
— Якось голова нашого волонтерського центру, звернувся з проханням, чи не міг би я взяти з собою в поїздку журналістів з Франції. Я погодився. Перепитали чи людина готова і, не розуміючи, мабуть, про що йде мова, вони сказали “так”. Ми були тоді під Сєвєродонецьком. Ми знали, що нам треба буде подолати певну відстань. Переночували, а вранці вирушили. Надворі ще стояв тоді дуже густий туман. За новим шляхом нам потрібно було подолати дуже крутий підйом по абсолютному бездоріжжю з вибоїнами після бомбардування. Та ми впорались і приїхали до наших військових. Розвантажились, випили чаю з ними та поїхали назад. А коли спускались вже донизу, один з французів сказав: “О, мій кросівок”. Якось він його загубив. Це було дивно, бо машина була закрита. Буквально за три кілометри ми знайшли загублений кросівок журналіста. Яким чином його взуття могло так загубитись, відповіді ми не мали. Не зрозуміло навіть, як той кросівок з авто випав. Ситуація була смішна та й запам’яталася тому.
Що відчувають люди в умовах війни
Повномасштабна війна триває вже досить довго і ситуація постійно змінюється.
— Потреби військових з 24-го і до сьогодні змінились на 80%. Європейський союз підтримує наших військових набагато краще. Це і гуманітарка, і фінанси, і зброя, і важка артилерія. Держава також краще почала опікуватися військовими. Також бійці отримали багато досвіду. З цього боку тільки позитив. Дивимось на карти і бачимо, що наші бійці відтісняють все далі тих, хто прийшов до нас з вогнем і мечем. Всі військові почувають себе набагато впевненіше. І радість. Цей дитячий погляд, коли ми привозимо їм пакунки від дружин та дітей. В мене є маленький приклад — це моя маленька семирічна дочка. Я дивлюсь як вона радіє, коли я повертаюсь і розумію, що так само радіють вони, коли ми доставляємо їм передачі від рідних.
Схожа ситуація і з цивільними, які живуть в прифронтових зонах
— З самого початку нам самі ж люди казали, щоб ми частину інформації, яку надають цивільні, ставили під сумнів. Судити людей ми не маємо права, але базуюсь на тому, що очі бачили, а вуха чули. І, на мою думку, ситуація також змінилась і з цивільними. Були випадки, що ми вивозили людей з сторони Лисичанська. І нам треба було проїхати через місто, а в ньому бої, а люди в нашій “буді” — закритий простір, люди не бачать, куди ми їх веземо. Звичайно ж, були і прокляття тоді, і лайка. Ну, але нічого, Господь Бог милував, відкривав шлях як в одну сторону, так і повернутись давав спокійно. І на сьогоднішній день ми не маємо права зупинитися. Були і такі люди, що називали нас бандерівцями і казали, що ми їх на розстріл веземо. Всяке бувало. Ми на те не дивилися, спостерігали більше, щоб на міну не наїхати, чи, щоб зверху нічого не прилетіло. Так з ними доїжджали ближче до центру України, висаджували, там чекали і бійці, і поліцейські. То ми казали: “Кому більше довіряєте, до тих і йдіть”.
Найважчий аспект волонтерської праці
— Не пробував ще сортувати, та думати, що найлегше, а що навпаки, якось не було часу. Важко одне — коли дізнаєшся про смерть бійця і треба це доводити до його рідних. Це справді дуже важко. Так само з бійцями двохсотими. Якось, коли роботу робиш, то не задумуєшся, а коли приїжджаєш до рідних, то на цьому етапі стає неймовірно важко, кажу відверто. Та це все згладжується, коли працюєш з такою командою. Дуже вдячний волонтерському центру за це.
Не забувати, що війна досі триває
— Звичайно, коли людина приїжджає і бачить, що робиться там, в зоні бойових дій, а потім повертається назад за тисячу кілометрів, то вона старається змінювати свою поведінку та ставлення до ситуації. Звинувачувати людей ми не маємо права, але ж війна не закінчилася. І ми на сьогоднішній день чудово бачимо, що ворог, який прийшов на територію України має потужну зброю і може обстрілювати будь яку точку держави, в нас такої можливості немає. І це треба зрозуміти. Не даремно є такий старий вислів — “не хочеш підтримувати свою армію, то будеш годувати чужу” — це є наука.
