Василь Наконечний, із Лідихова, що на Кременеччині. Доброволець, солдат 44 окремої артилерійської бригади ім. гетьмана Данила Апостола. Був водієм майстерні регламенту та ремонту ремонтної роти військової частини А3215. Його не стало у віці 58 років, в липні 2022-го.
На другий день після повномасштабного російського вторгнення, Василь Наконечний добровільно прибув у військкомат, а через два дні вже воював у Київській області, пізніше на Житомирщині у місті Коростині ремонтував військову техніку. У червні їх частину направили у Запорізьку область.
Під час виконання бойового завдання, 5 липня розвозив боєприпаси і військові потрапили під потужний ворожий обстріл. Увечері відчув себе дуже погано, впав у коматозний стан. Бійця доставили в обласну клінічну лікарню ім. Мечнікова на Дніпропетровщину, де діагностували серцеву недостатність. Через два дні, 7 липня Василь Максимович помер.
Панахиди за померлим відбулися 8 липня у Кременці, Почаєві, Лідихові. Бійця ЗСУ Василя Наконечного поховали з військовими почестями, приїздили побратими з його військової частини.
Народився Василь Максимович в с. Дружба на Рівненщині. Закінчив сільську восьмирічку, далі - Демидівське ПТУ, отримав професію тракториста. У 16-річному віці на весіллі друга у Лідихові зустрів своє перше і єдине кохання - чорняву красуню-однолітку Галину (з дому - Малецька). Упродовж трьох років чи не щодень, після нелегко колгоспної праці, через поля ходив на зустрічі з коханою дівчиною, а часом приїздив на тракторі з квітами. Розписалися молодята таємно під час служби Василя в армії у місті Гайсин Вінницької області. Народилося у них троє діток: дві доньки, Ольга і Наталія, і середущий син Василь. Добробут і турбота про сім'ю стали основною метою життя нашого земляка. Працюючи трактористом у Лідихові, не міг досягти достатку, тому подався на заробітки: спочатку у шахти Донбасу, потім протягом двадцяти років (!) їздив на заробітки у москву. Отам і пізнав по-справжньому Василь Максимович "велику братню любов" росіян до українців, їх зверхнє ставлення до "хохлів", постійне приниження його земляків. Коли їхав на війну, сказав дружині: "Я ту москву будував усе життя, я її і знищу..." Велику образу носив у серці на так званих "братів".
В останні часи їздив на заробітки у Польщу, Прибалтику, Фінляндію. Все робив, аби сім'я жила достойно. Здійснив свою давню мрію - звозив сім' ю на море. Планував побувати з дружиною на Святій землі, в Ізраїлі, і у Єгипті - побачити славнозвісні піраміди. Але війна стала на заваді...
Важко працюючи все своє життя, пан Василь доклав усіх зусиль, аби дати достойну освіту дітям. Так, Ольга закінчила Вищу школу моделювання у Львові, нині є модельєром-стилістом. Молодша Наталя за фахом юрист, здобула освіту у Львівському державному університеті внутрішніх справ. Син нещодавно закінчив Київський коледж будівництва, архітектури і дизайну.
Здавалося, попереду очікує Василя Максимовича забезпечена старість у колі улюбленої родини. (Наймолодшої внучки так і не побачив, вона народилася, коли він перебував на фронті.) Проте прийшла війна. Те, що вона обов'язково буде, наш земляк стверджував постійно, адже спостерігав за імперськими діями сусідньої країни-агресорки (Чечня, Грузія, Молдова) і розумів що війни Україні не уникнути. Його вмовляли рідні не йти воювати, бо вже в літах - 58 років! Нехай вже молоді воюють... На що він відповідав:"Молоді нехай живуть, а ми будемо воювати!"
А ще говорив, що на його похороні буде багато людей. Так і сталося - приїхало чимало військових, прийшло багато односельців. А як по-іншому, коли за всякої нагоди робив Василь Максимович добро людям, ніколи ні в чому не відмовляв, грошей з людей ніколи не брав. Тому й пригадують його як людину доброго і шляхетного серця.
Запам'ятаймо ім'я захисника Василя Наконечного, щирого патріота своєї землі і просто порядної людини. Сердечні співчуття родині.
Підготувала Рита КВАЧ
