Провідною силою боротьби за українську державність завжди була молодь. На початку ХХ століття, після багаторічної перерви, збройну боротьбу за волю України відновило молоде покоління, об’єднане в Легіон Українських Січових Стрільців. Поряд з вічними символами героїзму, патріотизму, мужності, нездоланності, прагнення української нації до свободи, як зразки стрілецької звитяги на Маківці та Лисоні, став і подвиг героїв Крут.
29 січня 1918 року кілька сотень українських юнаків у бою біля залізничної станції Крути на деякий час зупинили переважаючі сили більшовиків, які наступали на Київ. Цю подію порівнюють із давньогрецькими Тернопілами, де 300 спартанців зупинили навалу персів.
Відзначення роковин загибелі молодих Героїв на офіційному рівні
У незалежній Україні започаткували офіційне відзначення роковин загибелі загону молодих українців під Крутами. Але й тепер, мало хто знає, за яких умов відбувалися ті криваві події. Тим часом героїчного й повчального у цьому фрагменті історії більш, як достатньо.
Визвольний рух
Перемога в Російській імперії Лютневої демократичної революції 1917 року створила сприятливі умови для розвитку визвольного руху пригноблених народів. Почалася Українська революція, а з нею – й відродження національної державності. Очолила цей процес Українська Центральна Рада, створена в Києві 17 березня 1917 року. Головою Ради обрали видатного українського історика, авторитетного громадсько-політичного діяча Михайла Грушевського.
20 листопада 1917 року ухвалили Третій Універсал Української Центральної Ради, котрим проголосили встановлення Української Народної Республіки (УНР).
Новостворена українська держава згиналася під тягарем нерозв’язаних соціально-економічних проблем, уражена внутрішнім розбратом, пригнічена зовнішнім тиском.
Щоби протистояти російській експансії, Україні потрібен був діалог із іншими державами, адже більшовицька Росія прагнула виставити свій витвір – «Харківську УНР», як повноважного представника українського народу на мирних переговорах у Бресті. З цією метою Центральній Раді необхідно було утриматись у Києві. Кожний день, навіть кожна година мали велике значення для досягнення укладення мирного договору з країнами Троїстого союзу.
Зовнішньополітичне та внутрішнє становище України потребувало негайного проголошення незалежності. У Четвертому Універсалі, датованому 22 січня 1918 року, Центральна рада заявила: «Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу».
Неоголошена війна радянської Росії проти УНР розпочалася з середини грудня 1917 року.
Протягом кількох тижнів більшовицькі загони встановили радянську владу в Харківській, Катеринославській і Полтавській губерніях.
На Київ червоні війська наступали двома групами: перша йшла залізницею Харків-Полтава-Київ, друга просувалась у напрямку Курськ-Бахмач-Київ. Для охорони кордонів України з півночі на станцію Бахмач, ще у грудні 1917 року прибули дві українські сотні 1-ї Київської юнацької школи ім. Б. Хмельницького. У їхньому розпорядженні був саморобний бронепотяг під командою сотника С. Лощенка. У перші дні 1918 року сюди прибули ще дві сотні тієї ж юнацької школи, а 27 січня – перша сотня новоствореного Студентського куреня, сформована з добровольців – студентів Українського національного університету, Університету Святого Володимира, учнів старших класів українських гімназій на чолі зі сотником П. Омельченком. Загальна ж чисельність українських сил, як дослідив сучасний історик О. Бойко (м. Київ), на цьому відтинку фронту становила 20 старшин, близько 500 юнкерів, студентської сотні (115-130 осіб), які мали на озброєнні 16 кулеметів та бронепотяг. Командиром був сотник А. Гончаренко. Є відомості, що під час бою до них приєдналися 80 добровольців із підрозділів місцевого Вільного козацтва.
Більшовицьке угруповання під командуванням М. Муравйова, котре було сформоване з московських та брянських червоноармійців і балтійських матросів, становили загони П. Єгорова (1300 осіб), Р. Берзіна (3500 осіб) та С. Кудинського (800 осіб). Під час бою до них приєднався 1-й Петроградський загін.
Трагічні моменти бою під Крутами
Не наважуючись зустріти ворога у Бахмачі, де перебували до двох тисяч робітників, А. Гончаренко наказав відступити до станції Крути й зайняти там оборону. Вранці 29 січня 1918 року, українські війська були готові відбивати ворога. Студентський курінь поділили на чотири чоти по 28-30 бійців, три з яких зайняли оборону в окопах. Четверта складалася з наймолодших та тих, хто не вмів стріляти, та перебувала в резерві. Біля дев’ятої години розпочався наступ більшовиків.
Найтрагічніші моменти бою під Крутами описав його учасник – поручник Армії УНР Михайлик: «Мені видно було густі чорні лави матросів, які пішли в наступ. Застрочили скоростріли, рушниці. Видно було, як падали у сніг чорні постаті матросів, але просувалися вони все ближче й ближче. У нас уже було багато поранених, і сотня відходила до окопів. Тут були розміщені всі наші сили, які чекали рішучого моменту. А він уже наближався. Густі лави сірих і чорних постатей ішли на весь зріст. Із окопів застрочили сорок наших скорострілів і рушниці трьох сотень юнаків та студентського куреня. Падали чорні постаті, за ними йшли нові, знову падали, й знову йшли одні за одними чорні та сірі лави. Наші окопи, станцію й потяги засипали ворожими кулями, але ми трималися міцно. Посилали по набої до потягів за півтори версти, вистрілювали їх і знову посилали. Але грізні вістки: «немає набоїв», «псуються скоростріли» – пролетіли по окопах, а тут чорні постаті знялися, почулися крики «ура», «слава», й все перемішалося. Стріляли один в одного. Обливалися кров’ю багнети …».
Коли до більшовиків підійшло підкріплення (Петроградський загін і бронепотяг А. Полупанова), А. Гончаренко віддав наказ відходити. Забравши вбитих і поранених, українське військо відступило до ешелону, де близько 17 години зібрались усі підрозділи. Незабаром з’ясували, що не вистачає однієї чоти студентів, яка стояла найближче до станції. Відступаючи в сутінках, вони вийшли прямо до станції Крути, котру вже зайняли червоногвардійці. 35 молодих бійців потрапили у полон. Коли більшовицький командир П. Єгоров довідався про втрати, що зазнали його підрозділи (не менше 300 осіб), він наказав стратити полонених.
Сімох юнаків більшовики відправили в тил. Один із них згодом дивом урятувався. Решту знищили тут таки, під Крутами – спочатку розстрілювали, а потім добивали багнетами та ножами. Як свідчили селяни, які бачили страту, учень сьомого класу гімназії Григорій Піпський, уродженець Західної України, заспівав гімн «Ще не вмерла Україна», який підхопили його побратими …
Через недостатність історичних джерел, їх суперечливість, достовірних даних про кількість загиблих під Крутами нема й досі. За свідченням учасників бою, з українського боку, ймовірно, було вбито близько 300 вояків. Розходяться історики й в оцінці кількості загиблих нападників – від кількох сотень до двох тисяч.
Більшовицький заколот у Києві
Є багато версій трагічних подій під Крутами. Протягом тривалого часу в загибелі студентів звинувачували керівництво української армії, яке нібито кинуло їх напризволяще перед загрозою сильного та небезпечного ворога. Але останні дослідження аргументовано стверджують, що командування Армії УНР розуміло стратегічну важливість оборони бахмацького напрямку. Туди передбачали скерувати частину Гайдамацького коша Слобідської України на чолі зі Симоном Петлюрою, однак у ніч на 29 січня 1918 року розпочався більшовицький заколот у Києві, й довелося терміново перебазувати туди війська з фронту.
Самовідданий подвиг, який українські вояки здійснили під Крутами, затримав швидке просування військ М. Муравйова до Києва. Але дорога до столиці України тепер була відкрита. 5 лютого більшовики підійшли до міста й з берегів Дніпра піддали його масованому гарматному обстрілові. 9 лютого «червоні» захопили Київ, де вчинили криваву розправу над беззахисним населенням. На вулицях хапали всіх, хто розмовляв українською мовою, носив вишиванку і мав вуса. У Маріїнському парку садисти М. Муравйова розстріляли 200 учнів гімназій та училищ лише за те, що вони були у списках української юнацької військово-спортивної організації.
За неповний місяць окупації більшовики, за різними оцінками, вбили від 5 до 20 тисяч наших громадян (настав час раз і назавжди поставити крапку більш як 300-літтю знущань над мирним українським народом…).
На початку березня 1918 року, згідно з мирним договором, підписаним у Бресті, українські війська за допомогою Німеччини звільнили Київ.
Після вигнання з України більшовиків, близькі та друзі юнаків, загиблих під Крутами, порушили питання про їх перепоховання. Вже 1 березня того ж року в Києві створили комітет із розшуку тіл загиблих під Крутами, який очолив учасник того бою студент С. Король.
19 березня 1918 року, за розпорядженням українського уряду, на Аскольдовій горі у Києві перепоховали з військовими почестями 28 розстріляних полонених, які були учасниками крутянського бою. Їх перевезли до столиці з братської могили під Крутами, над котрою місцеві селяни з власної ініціативи насипали курган. Решту загиблих вони поховали на полі після закінчення бою, й ці останки до Києва вже не перевозили.
Траурну промову виголосив голова ЦР УНР Михайло Грушевський, який, зокрема, зазначив: «Бій під Крутами був одним із трагічних епізодів у боротьбі, яку проводила невелика частина свідомого національного громадянства за українську незалежність, – на сумному тлі загальної байдужості, безлюддя й безголов’я. Стримайте ж ваші сльози, що котяться. Ці юнаки поклали свої голови за визволення Вітчизни, і Вітчизна збереже про них вдячну пам’ять на віки вічні …».
У бою під Крутами брав участь мешканець Кременеччини Микола Лизогуб
У бою під Крутами брав участь і мешканець Кременеччини, житель села Горинка Микола Лизогуб. Він навчався на медичному факультеті університету Святого Володимира в Києві. Наприкінці бою Микола потрапив у полон до більшовиків, а наступного дня був розстріляний. Його також перепоховали на Аскольдовій горі столиці. У рідному селі Миколи Лизогуба – Горинка, на гранітній плиті біля місцевої школи відкрили меморіальну дошку Герої – не вмирають!
Василь ГАЛЕВИЧ, старший науковий співробітник Кременецького краєзнавчого музею
