Кременчанин Михайло Копач багато років живе та працює у Польщі. У Кременці він знаний волонтер. У 50 років зрозумів, що час дуже швидко плине. Тож вирішив здійснювати свої мрії і не чекати більше ні хвилини. Однією з таких мрій було потрапити на шоу “МайстерШеф”. Як йому це вдалось та як поєднує волонтерство із роботою та хобі ділиться із Kremenets.Сity.
Михайло народився в Кременці. Тут вчився в п’ятій школі, згодом працював в Кременецькій академії та в адміністрації.
Ніколи не ставив за мету жити за кордоном, просто хотів нормального життя та гідної оплати праці. Обрав Польщу, тому що дружина родом звідти.
— Не ставив перед собою ціль жити за кордоном, в Польщі, зокрема. Коли в 90-ті відключали світло, не було води, я зрозумів, що не хочу так жити. Потрібно було вирішувати питання про свій комфорт. Польщу обрав не просто так. У Кременці познайомився з красивою дівчиною, яка викладала при костелі та в ряді інших установ польську мову. Івона — моя дружина, дуже не хотіла покидати Кременець. Їй подобалося місто і навіть тодішні умови. Вона скаут. Проводити уроки при свічках її зовсім не лякало. Проте у 98-му році, ми все ж прийняли рішення поїхати у Польщу. Відтоді ми живемо і працюємо в Торуні.
Кулінарія це не справа життя, радше хобі та приємно проведений час.
— Я ніколи не мав мрії все життя готувати та бути великим кухарем. Мені просто це подобається. Люблю готувати, придумувати та втілювати свої ідеї. Для мене більше задоволення приносять танці. Але любов до кулінарії ще здавна. Памʼятаю, як колись найвишуканішим десертом була скоринка гарячого хліба чи розмочена скибка посипана цукром і це було надзвичайно смачно. Після такого десерту відчував себе на всі сто. Хотілось звісно щось готувати, пробувати, робити з доступних продуктів.
Вдома зазвичай готує дружина. Михайло береться до справи коли потрібно вигадати страву з обмеженої кількості продуктів або готує для гостей.
— Я готую зазвичай, коли ми чекаємо на гостей. Коли хочеться чогось незвичного та здивувати близьких. Люблю готувати плов. Це дуже легка і універсальна страва, яка не потребує особливих зусиль, а нагодувати нею можна хоч тридцять людей. Останнім часом друзі радо готують зі мною. Ми цікаво проводимо час за готуванням, робимо фото, спілкуємось, а тоді разом куштуємо, що вийшло.
Михайло ділиться, що однією із мрій було потрапити на «МайстерШеф» вже довгий період. А друзі, знаючи про таку мрію, подарували на новий рік брендований іменний фартух такий, як в шоу.
— Давно мріяв потрапити на це шоу. Але все якось відклалося. На цей новий рік друзі подарували мені іменний фартух. Тоді зрозумів що це, напевно, знак долі і щось цього року повинно статись. А вже у березні цього року вночі зателефонувала подруга і сказала, що почався відбір на шоу. Ми тоді з дружиною одразу і заповнили анкету.
Чоловік ділиться, що у ефір потрапити насправді важко, адже бажаючих взяти участь у конкурсі багато.
— Після того як ми заповнили анкету, до мене зателефонували. Першим етапом було просто спілкування, зі мною знайомились. Потім я проходив онлайн кастинги, тобто готував на своїй кухні, але робив все на камеру. Чесно, я так захоплювався процесом, що говорив та ставив запитань більше ніж запитували мене. Після онлайн кастингів обрали 27 кандидатів, нас всіх запросили в Краків. А до ефірів пройшло лише 14 людей.
Для Михайла кастинг на телебачення не в новинку, проте перший раз він відмовився від участі.
— Це не перший досвід на телебаченні. Давно хотів потрапити на телебачення. Тому у 2003 році брав участь в кастингах одного реаліті шоу, проте дружина вчасно відговорила і я їй вже двадцять років вдячний за це. Бо зміг зберегти своє обличчя та репутацію на належному рівні.
12 сезон «Майстер Шеф» лише розпочався на польському телебаченні, переможець проєкту отримає 100 тисяч злотих, зможе випустити свою книгу з рецептами та отримає кубок найкращого кулінара. Михайло ділиться, що найціннішим призом для нього був би кубок і можливість випустити свою книгу. Вже навіть має чіткий план, що саме туди увійшло б.
— Гроші це не головне. Сьогодні вони є, завтра — немає. Для мене найцінніше те, що є можливість отримати кубок найкращого кулінара. Адже у Польщі зараз таких лише 11, цьогоріч оберуть 12-го. Бути у 14-ти найкращих, це вже перемога. Адже кожного року є багато бажаючих. Я не вважаю, що найкращий. Мені здається, були сильніші кандидати, люди, які більше мене знають, але чомусь до ефірів обрали мене. Це дуже цінно.
Моя книга точно була б не така як усі. Мені не подобаються ті нудні сторінки, де є фотографія готової страви і короткий опис як її готувати. До цієї книги крім моїх рецептів, точно увійшли б рецепти усіх 13-ти учасників цього сезону. Адже завдяки їм це шоу і є, у нас немає запеклої конкуренції. Ми всі один одному допомагаємо, підказуємо, ділимось продуктами. Звісно у цю книгу увійшла б моя бабка, з якою я виграв у першому ефірі. Також увійшли б деякі українські страви: борщ, вареники, салат «Шуба». Так як я багато подорожую і працюю з країнами Азії там також були б і такі страви. Я ж готую не лише українську кухню. Але найголовніше це те, що я хотів би зробити свою книгу корисною та доступною. Щоб кожен мав можливість приготувати страви з простих продуктів. Бо іноді читаєш рецепт, а там такі інгредієнти що не знаєш де їх купувати або потрібно віддати пів зарплати, щоб їх придбати.
Участь у проекті «МайстерШеф» залишила багато яскравих спогадів та історій. А головне, подарувала нових друзів та однодумців.
— Це була найкраща пригода у моєму житті. Звісно, історій дуже багато, але найяскравішим моментом напевно було те, коли професійні судді оцінили мою бабку у першому ефірі. Потрібно було зробити страву повʼязану із своїм знаком зодіаку. Я Лев, тож робив те, що вмів найкраще дріжджове тісто, виклав його у формі пащі лева. Одна із суддів сказала що за 12 сезонів такого ще не коштувала. Це було дуже приємно! Ну а за всіма іншими моментами можна слідкувати щонеділі на польському телеканалі TVN.
Михайло працює менеджером з продажу в Toruńskie Zakłady Materialow Opatrunkowych, любить танці та готувати, але крім цього він є відданим волонтером вже близько десяти років. Допомагає військовим, цивільним та дітям.
— Ніколи не був сильним патріотом, коли жив в Україні та не ідентифікував себе до унікальної нації, українець та й українець. Але коли виїхав, то щось защеміло в душі. Коли почалася війна у 2014 році, я одразу вирішив допомагати. Спочатку допомагали на фронт, згодом спрямували свою допомогу ДЮСШ. Діти – це наше майбутнє і потрібно допомагати їм прожити дитинство та відволікати від страшних новин. Я спілкуюсь з кременецькими волонтерами – Віктором Панфіловим та волонтерським центром “Джура” тож більшість запитів про допомогу отримую через них.
Я працюю на підприємстві з виробництва перевязувальних матеріалів та засобів гігієни тож багато допомоги надійшло від моєї роботи. Також збираємо кошти з друзями. Наприклад на свій день народження я збираю близьких людей і ми подорожуємо, а за подаровані кошти купую, що необхідно армії. Цього року вдалось назбирати на тепловізор, дрони, батареї, планшет для воїнів-десантників 582 батальйону ДШБ (3 штурмова рота) та 105 ОБР ТРО 85 батальйону, в яких служать наші кременчани. Також разом з усіма учасниками цьогорічного сезону “МайстерШеф” зібрали кошти та невдовзі закупимо та передамо продукти харчування для наших військових. Нам немає на що тут жалітись, війна далеко від нас. Ми навіть не уявляємо що пережили і переживають люди на фронті тож я намагаюся допомогти як можу.
Волонтерська робота, це не легко. Іноді бувають складнощі в логістиці, іноді не вистачає робочих рук і доводиться розвантажувати великі об'єми допомоги удвох чи втрьох.
– На початку повномасштабного вторгнення ми знову взялись допомагати військовим і людям, які звідти втікали. Одного разу трапилась прикра історія. Отримали вантажівку гуманітарної допомоги і її потрібно було терміново розвантажити. Я маю багато друзів у фейсбук в тому числі українців, які втекли від війни в Торунь. Тож написав, що потрібні робочі руки, які б змогли допомогти. На жаль, відгукнулась лише одна моя знайома. Це було дуже важко розвантажити таку кількість допомоги. Я підірвав спину і з того часу маю проблеми зі здоров’ям. Також виникали труднощі з логістикою. Був період, коли допомоги було назбирано багато, а забрати її було нічим. Я писав, просто кричав у фейсбуці чи потрібна взагалі комусь наша допомога, невже немає нікого хто б міг забрати і доставити в Кременець. Та згодом і це теж вирішилось. Зараз, на жаль, люди звикають до війни, до постійних зборів і таких ресурсів допомагати вже немає. Вирішив, що тепер буду допомагати лише конкретно війську та людям, яким знаю.
До активної участі в громадській діяльності та волонтерстві спонукають також кременчани, які раніше сприяли становленню такої особистості як Михайло Копач. З теплом згадує своїх сусідів та вчителів, які завжди приходили на допомогу. Тож тепер, коли Михайло має змогу віддячити своєму місту та людям він намагається це робити.
— Моя сімʼя не була багатою, доводилось важко. Я бережу теплі спогади про своїх сусідів із 16 будинку біля Цукрового заводу. Багато є історій, як вони нам допомагали. Памʼятаю навіть свій перший подарований костюм до школи. Ліля Шевченко, Михайло Савчук, Орест Пекний, Василь Скоропляс, Валентин Бондар, родина Дівонька — це ті люди, які завжди приходили на допомогу, за що я їм безмежно вдячний.
Михайло завжди і всюди намагається проявляти свою культурну ідентичність та розповісти свою позицію щодо подій, які відбуваються. На ньому завжди можна побачити футболки з тризубом чи з написом «I’m Ukrainian». По роботі часто їздить в країни Азії. І хоч доводиться вести комунікацію російською мовою, багато його колег в знак підтримки намагаються вчити українську. На шоу “МайстерШеф” він завжди згадує про своє коріння та намагається донести світу, що українці – це хороші, нормальні люди. Роль Михайла важко переоцінити не лише у допомозі війську, а й у міжнародному співробітництві та розумінні між культурами. Проте бажання у нього прості. Хоча б ще раз приїхати у Кременець, зустріти своїх друзів та сусідів, знову відвідати Київ.
