Юлія Свідий — кременчанка, журналістка за освітою, а за покликанням — письменниця. Про захоплення жінки донедавна знали хіба що родичі та друзі. Не те щоб вона приховувала свій талант, просто на все свій час. Хто ж така Юлія Свідий, про що пише та де її можна зустріти розповідає Kremenets.Сity.
Кременець — унікальне місто, в якому ніколи не знаєш, ким насправді є випадковий перехожий, касир, водій чи бариста в закладі. Юлія працює продавчинею в магазині «Центр взуття» та все своє життя мріяла стати письменницею. Ще з дитинства писала вірші та мріяла колись видати свою книгу.
— Я з дитинства хотіла писати, тож у Тернопільський педагогічний університет на журналістику вступала свідомо. Але мене не цікавило радіо чи телебачення, я хотіла лише писати. Тож коли одногрупники залишались на роботу чи на практику на місцевих каналах мені це було не потрібно. Хоч університет закінчила добре, роботи за спеціальністю так і не знайшла.
Під час навчання Юлія вийшла заміж, народила дітей і саме тоді почали зʼявлятись її перші великі твори.
— Першу книгу почала писати ще у 2010-2011 роках. Це була моя давня мрія, але думала що у мене нічого не вийде, бо не вистачить терпіння. Це ж потрібно придумати цілу історію, довести її до завершення. Крім того, у романі не може бути лише одна історія, там є і другорядні сюжетні лінії. Але в якийсь момент я вирішила, що варто почати.
Перша книга письменниці про рідний Кременець, заснована на місцевих легендах так і не побачила світ. Проте Юлія не виключає, що з часом допрацює її й видасть.
— Перша моя книга не опублікована. Вона про Кременець, королеву Бону і пошук скарбів. Події відбуваються в нашому місті й переплітаються з місцевими легендами. Як на мене, вона вийшла трохи примітивною. Можливо, колись я до неї повернусь, розширю та вдосконалю.
Через деякий час були написані “Дім без таємниць” і “Потвора”. Але видатись автору початківцю за кошти видавництва в Україні досить важко. Тож романи Юлії досить довго шукали «свого» видавця.
— «Дім без таємниць» та «Потвора» написані вже давно. Потрібно пройти дуже нелегкий шлях до того, щоб десь видатись. Найлегше, звісно, піти в будь-яке видавництво заплатити гроші, вони зроблять дизайн, верстку і надрукують ту кількість, яку скажеш. Але вважаю, якби просто видала за свої кошти, то це було б як заспокоєння для себе. Я ніколи не назвала б тоді себе письменницею. Хоча для мене ще досі дивно асоціювати себе зі словом «письменниця». Видати за свої кошти, це ніяке не досягнення. Інша справа, коли твою роботу побачили, оцінили та вирішили, що це варте того, аби твір тиражувати на певну кількість.
Спочатку я брала участь в конкурсах, потрапляла у список фіналістів, але перемогти не виходило. Часто опускались руки й запитувала сама в себе навіщо я це роблю. Видавництва дуже рідко приймають рукописи, принаймні так було раніше, як я подавала свої роботи. Можливо, зараз на хвилі підйому всього українського, ситуація інша. Загалом у багатьох видавництвах навіть немає контактів для звернення авторів. А «Кондор» був відкритий. За рекомендацією знайомої написала їм і за кілька тижнів отримала відповідь, що мій рукопис беруть в роботу. Це було дуже несподівано після років невдалих спроб.
Від написання романів до моменту, коли Юлія тримала свої видані книги в руках пройшло декілька років. Насправді процес видання не такий тривалий, проте пошуки «свого» видавця зайняли багато часу, а згодом війна внесла свої корективи.
— Років шість чи сім тому була написана книга “Дім без таємниць”, а ще пізніше “Потвора”. Сам процес видання у видавництві зайняв би зовсім небагато часу, але мені «пощастило». За декілька місяців після підписання договорів з «Кондором» почалась повномасштабна війна. Видавництво не мало змоги працювати й всі процеси зупинились. Ми тримали звʼязок, з часом вони відновили роботу, але не з такою потужністю, все відбувалося дуже повільно. Про те, що мої книги готуються до видання я дізналась з інтернету. У мене була така звичка іноді прописувати своє імʼя в пошуковику, щоб дізнатись чи часом не йде робота з моїми творами. Вихід книг планували на лютий, але через певні технічні моменти перенесли на квітень.
Щоб створювати історії Юлія не потребує особливих умов чи декорацій як у кіно. Затишне місце, кава, музика це те, що навпаки заважає процесу створення історій.
— Якби з таким набором біля себе сидіти й писати, то, мабуть, і слова з себе не вичавиш. Зараз навіть не уявляю, що має статись, щоб знову почала писати. Не скажу, що треба мати спокійну душу, бо тоді теж не пишеться. Це тільки в американському кіно можна спокійно подорожувати та щось писати. Де люди в такому випадку беруть думки та ідеї — не знаю. До мене приходило все спонтанно. Перш за все, було бажання написати книгу, а не розповісти якусь конкретну історію. Головне — почати. Далі треба себе налаштовувати й наполегливо працювати, іноді через примус, щоб отримати результат. Зараз не пишеться, бо мій чоловік на війні від початку повномасштабного вторгнення, то думки важко повернути в якесь потрібне, продуктивне річище. Але надії мене не покидають.
Юлія не женеться за славою та надзвичайним визнанням, вона прагне знайти свого читача і зробити книгу доступною і цікавою кожному.
— Всі ми любимо певний жанр кіно чи книг. Мені цікаво погратись з формою. Найперший твір, що не виданий, поєднує у собі легенди, минулий і теперішній час. Дуже люблю поєднувати часи й все життя обожнювала таке читати. Має бути якась загадка в минулому, яка обовʼязково приведе до подій у теперішньому. Ця ретроспектива мене манить, тож хотіла сама так писати. У “Потворі”, до прикладу, яким реченням закінчується один розділ, то майже таким самим починається наступний. Тільки це вже оповідь про іншого героя.
Я не претендую на супер унікальність чи оцінку високих митців, хочу, щоб мої книги були масовими, подобались людям. Нехай вони будуть прості, зрозумілі, але щоб було цікаво й інтригувало читачів до останнього. Я не писатиму якусь дуже психологічну, важку історію, але і банальними свої твори намагаюсь не робити.
Натхнення не чекаю, його не буває. Просто є велике бажання створити історію, і періодами ту історію творю. Буває одна сторінка пишеться три місяці, а іноді за три дні — шістдесят.
В книжках всі герої вигадані, а схожість рис чи характерів це всього лиш випадковість.
— Не знаю чи існують на сто відсотків вигадані персонажі. Якби не було все одно береш якісь риси, звички, поведінку від оточуючих і складаєш як мозаїку кожного героя з образів, які існують в голові. Але загалом усі персонажі й історії вигадані. Звісно, коли пишеш книгу у маленькому місті, то часто люди ототожнюють себе з тим чи іншим героєм по імені, чи рисах, але насправді це не так.
Письменниця сама багато читає від класики до сучасних авторів. Та найкращим з авторів, на кого хотіла б рівнятись вважає свого сучасника українця.
— За своє життя читала дуже багато книг. Одним з найкращих та наймайстерніших є це український письменник – Ілларіон Павлюк. Вперше побачила його книгу “Танець недоумка”. Цей роман увійшов до короткого списку в номінації «Книга року BBC — 2019». То ж подумала, якщо ця книга здобула таку нагороду, то, мабуть, варто її почитати. Історія майже на шістсот сторінок була прочитана мною за три дні. Це такий блокбастер, одним словом це як фільм «Чужий» і ще якась космічна фантастика, все в одному! Твір українською мовою, український автор і з героями українцями – став для мене відкриттям. Це той момент, коли до останнього дочитуєш і всеодно не впевнена, що все зрозуміла. Майстерність автора – зачаровує. Жодна деталь чи подія відбувається не просто так, жодне слово не є зайвим. все що там відбувається воно все не просто так, воно все десь потім згадається і доведеться гортати двадцять – сорок сторінок назад, щоб згадати де ж то таке було. Для мене Ілларіон Павлюк той, на кого хотілось би рівнятись.
Підтримка рідних супроводжує письменницю завжди. Близькі поділяють її захоплення, підтримують та співпереживають.
– Грошей на навчання в університеті не було, тож я розраховувала лише на бюджет. Але все життя буду вдячна мамі за те, що не позбавила такої можливості. Я могла вчитись в нашій академії у Кременці, можливо, життя склалось би по іншому. Але все ж здійснила свою мрію, це моя головна підтримка і мій поштовх до того, що є зараз.Те, що ця професія не дала роботи це одне. Але те, що навчання там було дуже класне і продуктивне для творчості – це факт. На факультеті ми були як сім'я. Така атмосфера сприяла навчанню і творчості. Діти ще не дуже усвідомлюють це. Звичайно близькі підтримують мене. Переживали зі мною, коли підписувала контракт і раділи, коли вже підписали. Мрії збуваються, але збуваються не так, як ми цього хочемо та і війна затьмарює все. Проте, дуже хочу, щоб люди читали мої книги, адже я їх для того і писала.
Для тих, хто лише на початку свого шляху і мріє написати та видати свою книгу Юлія радить заручитись підтримкою рідних та друзів. А ще ніколи не здаватись та вірити у свої сили.
– В мене є подруги яким відсилаю частинами свої романи. Вони є першими читачами та радять як краще зробити. Однією з перших читає моя подруга — Тетяна Чайка. Щоб там не було вона мене завжди підбадьорює та вселяє надію на успіх. Але варто також і самому вірити у себе та свої сили. Якщо постійно відкидати свою роботу, то вона або дійсно нічого не варта або просто недостатньо здорового егоїзму. Якщо вірити, що твою роботу захочуть прочитати, то так воно і буде. Для юних письменників дуже багато проводять конкурси. Це дуже важка і нудна психологічно робота. Я брала участь, потрапляла в довгі списки, це як фіналісти у конкурсах, але в один момент зрозуміла що переросла і більше не хочу. Раніше знаходила біржі для письменників та видавців, проте, як і всюди, щоб твої роботи були в ТОПі потрібно було платити. Я не мала на це грошей. Тому періодично писала різним видавництвам, а одного разу за рекомендацією знайомої написала у «Кондор». Після років наполегливих пошуків, це фактично було випадковістю. Тож, якщо маєте мрію, не можна здаватись, бо ніколи не знаєш де і коли з тобою може статись та сама «випадковість».
