Кременчанин Вадим Шовкопляс вже протягом тривалого періоду активно займається допомогою пораненим військовим, які знаходяться у госпіталях. Як саме він про них піклується та як планує розвивати цю справу він розповів для Кременець.Сity
Вадиму Шовкоплясу 45 років. Вже більше двадцяти п’яти років він проживає у Кременці, сам родом із Полтавщини. Знайшов тут люблячу дружину, з якою виховує трьох синів. Мав свій меблевий бізнес, та під час війни долучився до лав Збройних сил, служить у місцевому військкоматі.
Троє чоловіків з моєї родини на передовій, то як я можу бути осторонь
— З 25 лютого я служу в ЗСУ. Рішення це прийняв швидко та не задумуючись. Бо ще за день до цього на фронт відправились рідний дядько з двома синами. То як тут бути осторонь? Це ж моя рідна земля. І як кожен українець залишати її я не планую. Та за станом здоров'я, наразі, залишаюсь служити у нашому військкоматі, — розповідає Вадим
Побачив на власні очі та зрозумів, як складно їм буває
Та близько місяця тому Вадим отримав серйозну травму.
— Зовсім недавно, на тренуваннях в частині, я отримав серйозну травму — розрив меніска. Так я потрапив у травматологічне відділення Тернопільської обласної лікарні. Там і зустрівся з воїнами, які вже своє відслужили на “передку”. Багато з них були навіть не з західної України. А воно ж як буває? Жахливі обстріли позицій, шум, гам, суцільне пекло. Ти не те що телефон забуваєш, ти залишаєш все, аби врятувати життя своє та побратимів. А потім потрапляєш у лікарню за тисячі кілометрів від рідних та друзів. Поспілкувавшись з ними, я зрозумів, що проводити цілі дні в палатах, якими б доброзичливими та привітними не були медсестри, дуже нудно. Навіть не кожен з них має змогу встати з ліжка та зробити декілька кроків по коридору. Тому з дружиною прийняли рішення про допомогу хлопцям.
Ми думали, як нам можна урізноманітнити перебування хлопців на лікуванні
— Книжки, на жаль, підійдуть далеко не всім. Хоча й сам люблю поезію, пишу балади, та зараз не вистачає на це часу. А для хлопців потрібно було щось універсальне. Оптимальним рішенням стали телевізори. Там і вибір різних каналів, та і дивитись не обов'язково, може просто “бурмотіти” під вухом. І вже не так сумно. Звісно ж, було розуміння, що є речі важливіші за це. Та ж, наприклад, допомога на передових позиціях. Але коли побачив, як страждають наші герої, цілими днями споглядаючи на стелю,… — додає Вадим.
Сім’я Шовкоплясів закупляє нові телевізори, а якщо вони і б/у, то у найкращому стані. Так їх не доведеться міняти за рік і послугують вони ще довго.
— Звісно ж, мова одразу ж велась не про один телевізор. В планах було забезпечити декілька палат. Та коштів на все забракло, тому довелось звертатись до близьких та знайомих. Ми разом “скинулись” на декілька таких. Саме в процесі цього я і наткнувся на давню знайому — однокласницю. Вона порадила відкрити збір в соціальних мережах. Таким чином суми і справді збирались дуже швидко. Дуже багато людей пропонували пожертвувати свої домашні телевізори. Та, на жаль, змушені відмовляти в більшості таких випадків. Хочемо розміщувати повністю робочі телевізори. Тоді ж ми і зрозуміли, що зможемо забезпечити набагато більшу кількість палат, ніж планували спочатку.
Усі витрати із доставки, встановленню та обслуговуванню телевізорів сім’я Вадима бере на себе. Наразі встановили вже п’ять телевізорів та ще стільки ж, закуплених, чекають на встановлення. Мають намір забезпечити ще й Тернопільську міську комунальну лікарню № 3.
— Мене дуже розчулив момент, коли ти заходиш в палату і бачиш обличчя цих хлопців. Багато з них мають ампутацію кінцівок та важливих органів. Та це не дає привід їм плакати. Вони завжди усміхнені та бадьорі. А ті, хто ще в стані воювати, рвуться швидше стати на ноги та помчатись в бій на передову. Такі життєствердні позиції дуже сильно заряджають мене. Цим людям хочеться служити. І, хоч для деяких з них війна вже закінчилась, та їхнє життя продовжується. Тому і відповідальність за його насиченість та яскравість лежить на наших плечах.
Телевізори — тільки початок
— Спочатку ж я розраховував на один-два телевізори, мети збирати гроші не було. Але, коли відгукнулось дуже багато жителів Кременеччини, зібралась досить велика сума. Люди були переконані, що гроші підуть куди потрібно. Звісно ж, разом з цим, виникла і потреба якось “узаконити” такі суми. Тому і прийняли рішення відкрити благодійний фонд. Ми довго думали над назвою. Зупинились на — “Ти в серці моїм”, яку вже і зареєстрували. Зараз в планах повноцінна допомога військовим вже на передовій. Військове обладнання, предмети першої медичної допомоги та багато іншого. Всім цим ми плануємо забезпечити військових на перших лініях оборони держави. Навіть є знайомі з Норвегії, які вже погодились забезпечувати потік гуманітарної допомоги. Ну і будемо проводити цільові збори, вже по факту дивлячись, що є найбільш важливим для наших військових. Окрім цього, хотілось би приділити увагу дітям. Через прокляту війну багато з них залишились без домівок, а деякі, навіть, без батьків. Тому, по можливості, будемо виділяти ресурси і на такі сфери. Але в першу чергу, все ж, ЗСУ.
Потрібно позбутись всього, що довгими роками нам нав’язували російським режимом
— Є така німецька хороша приказка— “Багато малого — утворює одне велике”. Саме вона, мені здається, характеризує наш шлях до перемоги. Тільки таким чином ми зможемо побороти ката. І, як показує досвід, така стратегія дійсно працює. Декілька тисяч людей, які допоможуть благодійним фондам, хоча б, десятьма гривнями зможуть створити потужну фінансову “подушку безпеки”. Яка, в свою чергу, подбає і про воїнів під час війни, і про постраждалих від неї вже після перемоги. Та не варто забувати і про можливість переоцінки свого гаманця. Бездумні трати, навіть на волонтерство, також можуть принести великої шкоди. Тому краще “розумнішими” сумами та регулярно, — підкреслює Вадим
Додає, що зараз саме той момент, коли українці об’єднуються та мають достатньо сили, аби скинути загарбницькі пута москви, які та нав’язувала нам роками.
— Я ж сам з Миргорода. Полтавщину частенько називають “колискою України”. І ще змалечку я наслухався сотень історій про те, як довго наш народ страждає від москальського ката, про незламний дух нашого народу. На Заході трішки менше це відчули, в силу політичних та географічних причин. Та саме на моїй батьківщини московити дуже довго травили все українське. Голодомори, катування, табори. Все це змінювало нас, озлоблювало одне на одного. Та наш український, замучений та пригнічений дух чаївся у серцях справжніх патріотів. І я бажаю всім українцям, аби після перемоги ми відмовились від всього, що нам так довго насильно нав'язувала москва. І на цьому згарищі, де щойно пронеслась війна, повстала нова, унікальна та неповторна Україна. Де сусід завжди підтримає сусіда, де гроші ніколи не будуть важливіші за життя та чесноти, а діти ніколи не будуть лити сльози болю та розпачу.
