В Україні зараз іде війна за незалежність, яку захищає нова Українська армія, пишеться нова історія держави. Історія військових частин на Кременеччині минулого має свою історію.
Про військо на Кременеччині ХІХ — початок ХХ сторіч
Наявність військових підрозділів надавало економічні переваги, захист від агресії та допомогу для населення під час надзвичайних ситуацій. Були окрасою парадні військові колони під час різноманітних святкувань.
Після придушення польського повстання Тадеуша Костюшко російськими військами та в результаті 3-го поділу Речі Посполитої 1795 року, обумовленого домовленостями європейських та російської імперії, Польська держава перестала існувати. Це щось схоже на подальші дії основних європейських гравців у XX сторіччі, де націй і населення ніхто не запитував, а Кременець з українсько-польско-єврейсько-чеським населенням тоді відійшов до Російської імперії, 1796 року включений до Волинську губернії.
Географічне положення Кременеччини на той час, зумовило розташування на її теренах регулярних військ російської імперії. Основним завданням їх було, прикриття кордону, а також «усмирения» населення нових, завойованих територій.
Тоді, ще перед війною із Наполеоном у нашому краї тимчасово квартирували різні підрозділи 3-ї Обсерваційної (спостережної) армії генерала Тормосова, штаб якої знаходився у місті Дубно.
Після Франко-Російської у 1812 – 1815 та Російсько-польської у 1830-1831 роках на території Кременця і Кременеччини, змінюючи один одного квартирувались, або стояли у польових таборах різні піхотні та кавалерійські полки царської армії. Це були 50-й єгерський полк (1823 р.), Павлоградський гусарський полк (1848 р.), 23-й Вознесенський драгунский полк (1848-49 рр. стояв біля с. Бережці), 51-й Литовський (1875 р.), 44-й Камачтський (1841 р.) та 8-й Естляндський (1843-1881 р.р.) і (1860-1861 р. р. 28 -й Полоцький піхотні полки.
Ці військові формування завжди приносили щось нове в історію і побут нашого краю, насичували історію подіями і знаменитостями, змішували етнічний склад населення..
Пржевальський у Кременці
Упродовж 1860 - 1861 років у складі 28 -го Полоцького піхотного полку, у Кременці служив і проживав всесвітньо відомий мандрівник-дослідник, науковець, історик, археолог, письменник Микола Пржевальський.
У своїх спогадах прапорщик полку, Микола Пржевальський описував, що його співслуживці – офіцерів полку ніхто не хотів пускати на квартири бо вони були пияками, картярами і дебоширами. Тому в центрі того міста, де стояв полк, виділили окремий будинок для офіцерів в якому посеред фойє стояло відро з горілкою і стаканами, для зручності в пиятиці.
У 1860 році 28-й Полоцький полк перевели у Кременець, тож така «слава» про офіцерів полку дійшла і до цього міста, тож проблеми із квартируванням виникали і тут.
У Кременці Пржевальский, будучи байдужим до пиятики, гульбищ і картярства, засів за вивчення книг. Полюбляв він полювання в мальовничих околицях Кременця. Тут же у Кременці він написав рапорт для переведення на службу на Далекий Схід імперії до річки Амур. Рапорт він подав начальнику Кременецького гарнізону. Але рапорт військового не задовольнили, а ще й покарали його відбуттям кількох діб на полковій гауптвахті. Про те, це не стало перепоною для нащадка запорізького козака й про Пржевальського згодом заговорив весь науковий світ.
Маріупольський гусарський полк
Мало хто знає, що в період із 1808-09 рр. у Кременці стояв 4-й Маріупольський гусарський полк, а у ньому в чині підпоручика під ім’ям Олександра Олександрова, служила знаменита кавалерист-дівиця Надія Дурова.
Життєва історія цієї жінки-гусара стала прообразом кіногероїні відомого, ще з радянських часів, кінофільму режисера Ельдара Рязанова «Гусарська балада». Роль дівиці-кавалериста у 1962 році зіграла молода актриса Лариса Голубкіна.
Ризький драгунський та Якутський піхотний полк
У зв’язку із польським повстанням 1862-1864 років до складу Київського військового округу перевели та розквартирували в різних містах Волинської губернії 42-й Якутський піхотний полк, а із 1868 року три батальйони полку розквартирувались у Кременці, де і стояли гарнізоном до початку першої світової війни. Всього полк нараховував дві і більше тисячі чоловік, із них це п’ятдесят і більше офіцерів і до 200 унтер-офіцерів.
У липні 1875 року до Кременецького гарнізону на постійну дислокацію прибув 11-й Ризький драгунський, який залишить після себе збудоване військове містечко у с. Білокриниця. Складався цей полк, у різні часи із чотирьох або шести ескадронів, що в загальній кількості становило 700 – 900 кавалеристів і до 1000 коней.
У серпні 1882 р. кременецьким кавалеристам змінено назву на «31-й драгунський Ризький полк її Імператорської високості Великої Княгині Катерини Михайлівни». Таку назву полк носив до грудня 1907 року після чого його знову перейменували в 11-й Ризький драгунський полк.
Полк розквартировувався по Кременці, околицях і приміських селах. Зокрема у Бережцях стояв один ескадрон, який прикривав кордон від австро-угорців. В 1877 році Росія знову почала війну, уже з Туреччиною, і Кременецькі драгуни були на війні до 1879 року.
Військові частини кременецького гарнізону тоді були підпорядковані 11-му армійському корпусу (штаб у м.Рівне) Київського військового округу. Зокрема 42-й Якутський полк був увійшов до 11-ї піхотної дивізії корпусу із штабом у м. Луцьк, а 11-й Ризький драгунський полк входив до складу 11-ї кавалерійської дивізії цього ж корпусу із штабом в Дубно.
Із 1 січня 1874 року, після військової реформи, рядовий та унтер-офіцерський склад піхотного і кавалерійського полків Кременецького гарнізону формувався із місцевих жителів, а офіцери були приїжджими. Термін дійсної служби становив у сухопутних військах 6 років і 9 років у запасі.
Вже тоді гострою була проблема житла для військових в Кременці. Казарм для війська не було.
Солдати та нижчі офіцерські чини Якутського полку квартирувалася в приватних помешканнях та прибуткових будинках, але умови проживання були не завжди прийнятні, як для військових так і для населення. Займали приміщення Богоявленського монастиря, там і розташували похідну церкву. Вище командування полку квартирувало у місті Луцьк. А ще треба було десь розміщати велику кількість коней, склади зброї і продовольства.
У відносно мирний для нашого краю період, кінець 19-го – початок 20-го століття, керівництво штабу 11-го армійського корпусу у Рівному за вказівкою командуючого Київським військовим округом розпочалося будівництво казенного житла для військ Кременецького гарнізону.
Якутському полку на правах оренди була виділена територія на околиці Кременця в напрямі села Підлісці (це територія сучасних вулиць Льотчиків Визволителів, Богдана Хмельницького, Мікрорайон-3).
Приблизно із 1890 року почалося будівництво солдатських казарм, порохових погребів, господарських приміщень, пекарні. На території між теперішньою поліклінікою та п’ятиповерхівками вулиць Мікрорайон-3 і Л.Визоволителів знаходилось стрільбище полку. В одному із казармених приміщень прилаштували похідну церкву.
Полковий храм
Після закінчення будівництва казарм і складів у Кременці, “якутці” вирішили збудувати поряд полковий храм окремою будівлею. У 1902 році завдяки командиру Якутського полку, полковнику Нілу Путілову, було закладено і розпочато будівництво храму із розрахунку на 800 чоловік (щоб на церковну службу міг поміститись цілий полк). Із державної казни для будівництва було виділено 10 тис. карбованців. Решта коштів, 30 тисяч карбованців, це кошти солдат, пожертви населення, допомога із Іркутської губернії. Ще, при формуванні у 1806 році Якутського полку, основу його склала одна гренадерська і три мушкетерських роти Селенгінського полку сформованого в Іркутській губернії.
Полковий храм 42 Якутського полку
Цікаво, що через півстоліття після утворення, в далекому Сибіру, 41-й Селенгінський полк і 42-й Якутський піхотні полки були переведені на Західну Україну і обидва опинились стояти гарнізонами в сусідніх містечках Дубно і Кременець.
Будівництво полкового храму в Кременці, біля залізничного вокзалу
1905 року, після п’яти років будівництва, освятили престол нового храму на честь Святителя Інокентія Іркутського, (в миру Іван Кульчицький, уроджинець Чернігівщини), який вважався Святим покровителем піхотного полку.
Храм будувався майже одночасно із будівництвом казарм військового містечка в селі Білокриниця, яке здійснював 31-й Ризький драгунський полк. Тому міцна клінкерна цегла із цеглярні у селі Фещуки, яка використовувалась для будівництва військового містечка в Білокриниці, використовувалась й для будівництва полкової церкви в Кременці й інших муніципальних й приватних споруд міста. Розповідають, що солдати, повертаючись із польових навчань, несли в своїх котомках по дві цеглини в Кременець.
Храм збудований в цегляному архітектурному стилі, зовні не покритий штукатуркою. У подальшому, уже в 1919 році другий раз храм освятили на честь Покрови Пресвятої Богородиці.
Військове містечко у селі Білокриниця
Змушені були будувати собі зимові казарми та квартири й драгуни 31-го Ризького полку. Вибране для будівництва урочище за селом Білокриниця, називали “Чортова гора” оскільки там постійно гуділи пронизливі вітри. У період з 1902 по 1904 роки, коли командиром полку був полковник Олександр Остен-Дризен, за вказівкою із міста Луцьк, де знаходився штаб 11-го кавалерійської дивізії 11 армійського корпусу розпочалося будівництво військового містечка у селі Білокриниця.
Для будівництва військового містечка використовували спеціально виготовлену на заводі у Фещуках цеглу, яку виготовляли із спеціальної глини, загартовували її при температурі 1200 °C. В результаті, цегла-клінкер по міцності і довговічності не поступається натуральному каменю.
Збудували казарми, двоповерховий штаб полку та одноповерхові штаби ескадронів, конюшні, склади та інші допоміжні будівлі.
Основні будівлі для розміщення військових у Білокриниці, як і в Дубенському та Луцькому гарнізонах, будувались із дотриманням цегляного стилю в архітектурі. Кути будинків прикрашають рустовані лопатки, верхня площина стіни завершується карнизом. Цегляним декором прикрашали двері й вікна. Складний силует віконного декору створювали фігурні наличники, карнизи. Використовувались бляшані дашки над входом, металеві балконні перила, виготовлені за допомогою заклепок та металевих хомутів, доповнювали естетичну картину, створювану цегляним орнаментом. У такому ж цегляному стилі й в самому Кременці збудовано багато інших двоповерхових будівель.
У 1910 році біля новозбудованих Білокриницьких казарм було збудовано й полковий храм для драгунського полку в честь Покрови Пресвятої Богородиці, оскільки, цей день був полковим святом ще від початку заснування полку. На жаль, фото з виглядом, новозбудованого храму, редакції відшукати не вдалося.
Війська Кременецького гарнізону брали активну участь у житті міста
У міжвоєнний період Якутський та Ризький полки приймали активну участь у житті Кременця й Кременеччини. Військові паради, почесні караули, при прийомі почесних гостей, хресні ходи на релігійні свята не обходились без участі піхотинців та драгун. Військовий духовий оркестр грав на народних гуляннях.
В період Російсько-японської незначна кількість добровольців із 31-го Ризького драгунського полку поїхали воювати з японцями.
Також, лише окремі солдати та офіцери 42-го Якутського полку під час російсько-японської війни, відбули на війну у складі 11-го Східно-Сибірського стрілецького полку.
Цікавою є історія командира 3-го батальйону Якутського полку, підполковника Антона Роієвського.
Міський гова Кременця, відставний офіцер Якутського полку Роієвський
Служив він у Кременці із 1889 року. На війні з Японією був важко поранений потрапив у полон і утримувався в таборі в місті Мацуяма, що на острові Сікоку. Перед початком першої світової війни повернувся в Кременець у рідний полк. Вийшов у відставку полковником.
Цього офіцера двічі обирали Кременецьким міським головою: у період 1915- 16 років та вдруге у 1918 році.
Перша світова війна
Перша світова війна для Кременеччини, розпочалася ще до офіційного оголошення війни країнами супротивниками. На другий день після вбивства у Сараєво ерцгерцога Фердинанда, 28 червня 1914 року, наслідника австрійського престолу, у Київському військовому окрузі розпочалась мобілізація до війська. І лише через місяць Кайзерівська Німеччина, не отримавши відповіді від російського уряду з вимогою припинити безпричинну мобілізацію, 1 серпня оголошує Росії війну.
Прикордонний пост Австро-угорскої імперії із сторони міста Броди та Волинською губернією Російської імперії перед Першою Світовою війною
З Кременецького повіту тоді мобілізували 2826 чоловік із них — 723 до складу 42-го Якутського піхотного полку, а 821 до створеного 311-го кременецького піхотного полку, який воював на інших фронтах війни. Крім того на Кременеччині були сформовані ополченська піша військова дружина, три ополченських піхотних роти і одна кінна рота. Одночасно відбувалася і мобілізація коней для потреб уже перейменованого 11-го Ризького драгунського полку. Цей полк вступив у Першу світову війну у складі 11-ї армії. Ця світова мясорубка так затягнула “рижців”, що у Кременець вони більше не повернулись. Воювали кременецькі драгуни всюди, навіть на Румунському фронті рука в руку з 32-м Чугуївським драгунським полком із Дубно, до 1918 року уже в складі 9-ї армії.
Після розформуванні цієї армії залишки полку, хто побажав то служили і воювали на боці білогвардійського руху, були розбиті військами червоної армії під командуванням Фрунзе у Криму.
Для 42-го Якутського полку війна почалася з початком військових дій. Австрійські війська, завдавши потужного артилерійського удару, захопили Радивилів. «Якутців» кинули закрити прорив у російській обороні. З тих пір 42-ий полк перебував у військових діях у складі Південно-Західного фронту російської армії.
Лише 27 травня 1917 року полк прибув на доукомплектування та відпочинок у Кременець. Піхотинці застали знищеним своє військове поселення. Із червня полк знову у боях переважно на території Тернопільщини. А уже в січні 1918 року, у зв’язку з укладенням Брест-Литовського мирного договору, знову «якутці» повернулись в Кременець. У 1920 році залишки будівель казарм «якутців» взагалі розібрали на цеглу, залишилася тільки полкова церква.
У лютому 1919 року полк перебазувався у Старокостянтинів, де розділився на дві частини. Одна частина із прапором відправилася на Дон в «Білу гвардію» в армію Денікіна, потім поневірялась півднем України в корпусі генерала Бредова, попали із Одеси в Крим. Із Криму після поразки армії Врангеля евакуювались до Сербії.
Частина “якутців”, які повернулись на Кременеччину. стали основою для формування у 1919 році Кременецького повстанського загону під командуванням офіцера полку підполковника Олександра Висоцького. Основним завданням загону був захист міста від набігів різноманітних банд та регулярних напівкримінальних підрозділів “червоних” військ, а також від захоплення будь-якою іншою військовою силою.
Жителям Кременця запам’яталось тимчасове, із травня по серпень 1919 року, але криваве перебування підрозділів “червоних”, які лише мародерствували, брали заручників та вбивали безпричинно мирне населення. У серпні повстанське формування під керівництвом Висоцького вигнало цих “революційних”, постійно п’яних людоловів, із Кременця.
Згодом повстанський полк являв собою значну силу, свідчить той факт, що коли у вересні 1919 року до Кременця підійшли польські військові частини, вони були вимушені почати переговори про можливість вступу в місто. Головною причиною, яка спонукала Кременецький повстанський загін піти на угоду із поляками, це був страх населення перед черговою більшовицькою окупацією.
