Свято-Миколаївський православний собор, чотириста років тому збудували католицькі монахи францисканського Ордену, розташований в самому серці Кременця. А в часи Польсько-Литовської держави значні привілеї та переваги польських правителів мали християни-католики.
Костел під Замковою горою
Костел римо-католицького сповідання, почав діяти в центрі Кременці ще з початку XVI століття. Дослідники зазначають, що тодішня володарка Кременця, дружина Короля Сізігмунда I Старого, міланська герцогиня, королева Бона Сфорца у червні 1538 року у Кракові, грамотою надала привілей для будівництва і облаштування в місті парафіяльного костелу, священику Станіславу Лопуховському. Крім цього, костел отримав багато земельних ділянок, а також право на варіння різних сортів меду, пива та гоніння горілки і всім цим торгувати в шинку.
Місце для будівництва костелу вибрали у центрі міста, між Замковою горою та потічком Ірва у центрі міста. Окремі історичні джерела вказують, що дерев’яний костел присвячений Вознесінню Пресвятої Діви Марії, є ще версія назви цього храму, як Успіння Пречистої Діви Марії, будувався біля православного, також дерев’яного Свято-Миколаївського храму. Розповідають, що престол костелу був присвячений католицькому святому Антонію Падунському, згодом у храмі кілька століть висіла ікона цього святого, яку вважали чудотворною. Після 1832 року цю ікону передали у костел села Старий Олексинець.
Легенда про будівництво
Легенду, яка стала причиною для сприяння будівництва костелу Королевою Боною в Кременці, розповів краєзнавець Сергій Медвєдєв, яку свого часу записав інший краєзнавець Григорій Чернихівський.
За легендою, якось Бона Сфорца прогулювалась милуючись краєвидами по шкіряному мосту над урвищем між Замковою горою і горою Черчею. Міст збудований найкращими місцевими майстрами спеціально для її прогулянок між горами. Про те через її жорстокість і тяжкі побори з населення, майстри влаштували так, щоб міст не був стійкий. Тож, коли вкотре владна й жорстока королева, прогулювалась по мосту, а у ці моменти вона ще більше вважала себе всевладною господаркою тутешнього краю, дійшовши до середини — відчула, що шкіряна доріжка розступилась у неї під ногами. Королева почала падати у глибоке провалля. Падаючи, королева Бона встигла помолилась до свого покровителя, як вона вважала, святого Антонія з проханням залишити її живою. Легенда твердить, що королева вціліла. А після цього випадку, вона дала наказ будувати в Кременці костел. Насправді, про перебування королеви Бони в Кременці історичні джерела мовчать, та й про шкіряний міст між людьми ходять лише легенди, але костел все ж збудований був.
Монастир мандрівних ченців Франциска Ассізького
А уже в роки Речі Посполитої, луцький католицький єпископ Мартин Шишковський, 1606 року, із дозволу короля Сигізмунда ІІІ поселяє при храмі ченців ордену францисканців. Францисканці – члени католицького монашого ордену жебракуючих мандрівників, який заснований ще 1209 р. в Італії. Одяг ченців складається з трьох частин: туніка, каптур (капюшон) і шнурок. Скоріш за все, і це логічно, що ченці, і їх обитель впроваджувалися у Кременці з метою пропагування католицької віри, за що у й отримували від влади підтримку й привілеї. В період між 1606 і 1636 р. монастир розбудовують. Спершу на зібрані з пожертв кошти монахи францисканці відмежовуються від міста цегляним муром та мурують собі добротний двоповерховий житловий корпус з келіями.
Вже згодом із 1631 по 1636 роки, на кошти князів Вишневецьких та Збаразьких, на місці дерев’яного храму виростає мурований костел, будівлю якого відносять до готико-ренесансного архітектурного стилю. Будівля житлового комплексу, що примикає до північного фасаду костелу «Г-подібної» форми, будь-яким декором не оздоблювалась, лише східний, західний і північний фасади укріплені контрфорсами. В нішах кам`яної огорожі були вписані зображення євангельських сцен.
Вважають, що після завершення будівництва костелу та упродовж десятка наступних років, Кременецький францисканський кляштор (монастир), досяг свого найбільшого розквіту. Узагальнюючи інформацію кількох друкованих джерел, у цей період костел і монастир в цілому здобув прихильність найбагатших шляхетних родин Речі Посполитої. Польська шляхта та інші вельможі багато дарували храму дорогоцінного церковного начиння і культових атрибутів. Крім того, вважають, що у монастирі було зібрано досить велику, як для того часу, бібліотеку, яка нараховувала близько чотирьохсот томів.
Проте, в середині XVII століття, до літопису обителі додаються ще й трагічні події, через які діяльність і розвиток монастиря призупиняється. Визвольна боротьба українського народу проти польського панування 1646 – 1657 років, внесла свої корективи в діяльність релігійних організацій. Деякі історичні джерела твердять, що восени 1648 року козаки Максима Кривоноса здобули й зруйнували замок, відповідно постраждало й місто та монастир францисканців. А вже під час подій походу до Берестечка у 1651 року армії Богдана Хмельницького і союзного йому кримськотатарського війська Ісляма III Герея проти армії Речі Посполитої під командуванням Яна ІІ Казимира, францисканський монастир зазнав спустошливих нападок й утисків. Після битви під Берестечком в краї вибухнула епідемія чуми, від чого монастирські келії спорожніли, всі ченці загинули. Тоді унаслідок пануючого безладдя все майно монастиря було розграбоване.
Відновлення монастиря: вертеп із скульптур
Лише із 1660 року обитель монахів-францисканців почали відновлювати. Цікаво описується релігійне життя Кременецьких католиків в одному із сучасних довідників про монастир францисканців, як пам’ятку архітектури XVII століття. Зазначається, що в період XVII-XVIII століть ченці францисканці розгорнули активну проповідницьку діяльність. Особливо цікавими були святкування Різдва та Пасхи. Так, під час Різдвяних свят у храмі влаштовували вертеп зі скульптурами, який потім мандрував Кременцем. А ще цікавіше було на Пасху, коли кременчани йшли до Плащаниці.
Аби здивувати людей, монахи ставили біля гробу Господнього ляльки двох воїнів, які рухалися та моргали очима, коли прихожани ступали, стрясали підлогу. Вже тоді існувала хресна дорога і перед Великоднем для віруючих проводили своєрідні екскурсі ї нею.
Володіння монастиря
У ті часи парафія монастиря становила лише у Кременці 1625 душ і ще сорок сіл з майже трьома з половинами тисячами послідовників. На базі монастиря діяло три братства, що забезпечувалося ще й значним фундаційним капіталом в 161 771 злотих, що лежали на різних маєтках. Цікаво, що на початку ХІХ століття монастир безпосередньо володів селом Бонівка. Історична згадка від 1625 року розповідає, що у селі Лішня, біля джерела, стояла дерев’яна капличка, яка належала Кременецькому монастирю францисканців. В капличці була статуя святої Анни - матері Пресвятої Богородиці. Також у селі Рудка до 1832 року був католицький прихід, яким опікувались монахи францисканці. Кажуть, що до 1832 року у костелі знаходився написаний олією портрет королеви Бони, схожий портрет зараз знаходиться у в Кракові над каплицею Сігізмунда. А ще у костелі були портрети благодійників і фундаторів, у тому числі Антонія і Станіслава Камінських та єпископа Мартина Шишковського.
Підлога в костелі була із тесаного каменю. Під костелом було 7-м погребів для погребення померлих, де здійснювались поховання монахів, прихожан та фундаторів за їх бажанням. До речі у 1991 році, Кременецька районка “Прапор перемоги” писала про те, що тоді під час ремонту в підвалах Миколаївського собору знайшли людські рештки. Тоді було порушено кримінальну справу. Але уже під час розслідування було встановлено, що люди які були там поховані були римо-католицького віросповідання, про що свідчили рештки одягу, медальйони та гудзики з написами. Ймовірно серед них були і священнослужителі, прихожани та члени їх сімей, включаючи дітей.
Францисканці аскети і коштовні вироби у захрестях
Пропонуємо кілька цитат ще однієї версії стосовно розвитку цього монастиря. Наступний текст, можливо, буде суперечити, або доповнить попередньо викладене.
Український вчений-історик, завідувач відділу історії середніх віків Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України Володимир Александрович у своїй статті “Монастирі францисканців та реформатів у Кременці: нововіднайдені apxiвні матеріали”, на основі матеріалів інвентаризація костелу францисканського монастиря в Кременці 1668 р. пише наступне.
“Рання історія монастиря, природно, задокументована мало i спирається насамперед на пізніший монастирський переказ, зафіксований у візитації 1818 р., яку використав Микола Теодорович у візитації 1818 р., Однак, у ній не все узгоджується з відомими історичними фактами. Так, наприклад, знаний історик Волині тричі повторив за своїм першоджерелом тезу про будівництво мурованого костелу близько 1636 р. заходами князів Вишневецьких та Збаразьких. Та останні не могли бути причетні до монастирського будівництва в зазначений час, оскільки їх рід 1631 р. вимер (останнім із Збаразьких був нежонатий краківський каштелян Єжи). Тому, як прийняті в монастирській традиції протектори, так i дата спорудження не є певними. Показово, зрештою, що історик Кременця трактував їх, як приблизну. Проте вона встигла увійти в традицію, i новіше спеціальне довідкове видання уже твердить про спорудження костелу саме 1636 р.
Про позиції аскетичного способу життя кременецьких францисканців свідчить насамперед перелік наявних у захресті срібних виробів. Показово, що золотих не було зовсім i лише при окремих речах костельної скарбниці зазначено позолочення. Описаний комплект срібла не відзначався багатим набором.
Інвентар рухомого майна кременецького костелу францисканців 1668 р. відображає, швидше, досить скромне забезпечення монастиря й відповідно його статус. Показова відсутність у ньому будь-яких вказівок на стосунки з магнатськими елітами Волині. Це дає додаткове підтвердження запропонованого висновку про те, що зафіксована монастирськими джерелами початку XIX ст. традиція, за якою патронами монастиря були князі Збаразькі та Вишневецькі, є пізнішою монастирською легендою без будь-якої основи в конкретних історичних фактах. Тільки так можна пояснити те, що описуючи ряд наявних у монастирі давніших речей, інвентаризатор ні словом не згадав про пожертвування гаданих вельможних опікунів. Зі сторінок інвентаря постає діаметрально протилежна ситуація. Судячи з прізвищ доброчинців зі шляхетського середовища, відзначених при окремих речах, кременецькі францисканці у своїй діяльності орієнтувалися не на магнатські кола, яких, крім князів Вишневецьких, у найближчій околиці, зрештою, і не було. Головним адресатом діяльності кременецьких францисканців був насамперед широкий шляхетський загал Кременеччини. Принаймні всі зафіксовані в описі жертводавці належать саме до цього суспільного прошарку.
Щодо поповнення монастиря майном варто окремо відзначити діяльність тодішнього гвардіана, який не тільки випрошував у навколишньої шляхти пожертвування, а й сам, судячи з інвентаря, справив немало речей. Очевидно, це був той самий Іларіон Струда, якого згадано як гвардіана в пізнішій архівній нотатці до тексту публікованого нами інвентаря.”
Пожежі у місті і наслідки
У свій час, в ХVIIІ столітті, навіть вельможний польський магнат Станіслав Потоцький (київський воєвода) надав значні кошти для костелу, на які збудували двоярусну барокову дзвіницю. Хороше фінансування в другій половині XVIII сторіччя дозволило братії частину коштів витрати на реконструкцію та здійснення добудов до костелу. Внаслідок чого збільшився його внутрішній обсяг за рахунок прибудови двох бічних нав. Змінився і зовнішній декор костелу, який отримав риси барочного стилю.
У цей час посилюється вплив Польської держави на місцеве українське населення та його свободу у віросповідання. Знову, не беручи до уваги бажання віруючих, їх національну приналежність і традиції силою законодавчих актів надається пріоритет римо-католицькій та греко-католицький конфесіям, що були під покровительством римських Пап. Активна діяльність францисканського католицького ордену підпадала під осуд православних. Загалом, коли за Вічним миром 1686 р. Кременець залишився в Речі Посполитій, уже із 1692 року в усіх установах почали впроваджувати польську мову, а на початку XVIII століття православні храми ставали греко-католицькими. Тоді у 2-й половині XVIII століття в Кременці діяли греко-католицький (василіянський) та чотири римо-католицькі (францисканський, єзуїтський, реформатський і тринітарський) монастирі.
У середині XVIII століття у Кременці повним ходом йшов процес містобудування. Розміщення, будівництво та упорядкування споруд храмів релігійних громад було на той час одним із факторів містоутворення.
Для прикладу, навпроти комплексу споруд францисканського монастиря уже тягнулись майже до неба шпилі монументального і величавого єзуїтського колегіуму.
“Віднайдені нами матеріали вказують на широку містобудівельну акцію в Кременці, яку здійснювали люди з адміністрації маєтків Михайла Казимира Радзивілла. Такий висновок підтверджує ще один із невідомих досі листів до останнього, написаний, 24 вересня 1741 р. Юзефом-Антонієм Ейсмонтом, урядовцем його адміністрації в якому зазначається, що 1741 р. в центральній частині Кременця проведено перепланування території та забудови. Як можна здогадуватися з опублікованого тексту, при цьому використано чергову невелику пожежу, що знищила частину будівель середмістя. Ринкову площу, на протилежних сторонах якої знаходилися костели єзуїтів та францисканців, як і їхнє найближче оточення, судячи зі згадки про вулиці та завулки, упорядковано. Головною метою в цитованому листі подано влаштування траси релігійних процесій між обома костелами. Очевидно, теперішня містобудівельна ситуація центральної площі Кременця походить саме від цього перепланування або ж розвиває його напрацювання”. Ось такі своєрідні підходи до тогочасного містобудування.
Царська Росія встановлює свої правила
Після другого поділу Речі Посполитої, внаслідок угоди, яку підписали у Петербурзі 23 січня 1793 царицею Катериною II і королем Пруссії Фрідріхом-Вільгельмом II, Кременець увійшов до складу Російської імперії. Відтоді уже державний апарат Російської імперії, незважаючи на бажання віруючих, їх конфесійну приналежність, історичну належність храмових споруд, почав проводити політику передачі уніатських та католицьких храмів, а також тих, які раніше були православними у користування Російській церкві.
Слід зауважити, що у свій час, коли поляки починали окатоличувати храми і парафії православних, тоді останні ще належали до Київській митрополії Константинопольської православної церкви. А вже Російська царська держава почала впроваджувати в краї Російську православну церкву Московського патріархату.
Певний час побудовані католиками храми залишались за ними, окремі храми ще залишались і греко-католицькими.
У листопаді 1830 року у Варшаві виникло національно-визвольне повстання поляків і литовців проти Російської імперії. Царськими імператорськими військами повстання було придушене. Реакцією царського уряду на польське повстання, яке, до речі, українське православне населення не підтримало, було розпорядження про закриття католицьких і уніатських храмів та монастирів й передачу їх православним громадам.
Костел стає Миколаївським Собором
Так 20 серпня 1832 року за розпорядженням Російського імператора Миколи I, францисканський монастир у Кременці закрили, а храм, приміщення монастиря та усе майно передали духовенству Російської православної церкви. А вже 6 грудня цього ж року костел переосвятили в Собор на честь Святого Миколая чудотворця.
Достовірно невідомо з яких причин храм освятили на честь Святого Миколи чудотворця, єпископа Мирського, але побутує версія, що це могло бути, внаслідок передачі правонаступництва парафії церкви Святого Миколая, яка до 25 серпня 1802 року знаходилась в центрі міста поряд з монастирем францисканців. Микола Теодорович писав, що ця церква, існувала в Кременці по вулиці Єврейській, ще до того, як у 1538 році почалось будівництво костелу і будівель францисканського монастиря.
Серед місцян побутує версія, що цей храм був у XV столітті перенесений, чи то із Замкової гори, або із Черчі (Чернечої), але підтверджуючих документів не має. Вперше, про цю церкву згадують в люстрації Кременецького замку від 1552 року. Згодом в люстрації Кременця від 1563 року згадується настоятель церкви Євстафій Ілліч й те, що при церкві тоді був «шпиталь руський» (притулок). Церква була православною ще у 1636 році, хоча більшість кременецьких церков на той час уже стали греко-католицькими. Згодом під тиском польської влади Миколаївська церква двічі ставала уніатською, перед 1650 р. та від на початку XVIII століття й до 1796 року. З приходом Російської влади храм знову повернули православним.
В ніч з 24 на 25 серпня 1802 року сталася пожежа, яка знищила будівлю цього дерев’яного храму. Попри це, парафія збереглася, а для проведення богослужінь були надані приміщення у нижньому поверсі будівлі греко-католицького Василіянського Богоявленського монастиря, що біля єзуїтського колегіуму. Згодом, після 1807 року в цій будівлі уже розмістилась Вища Волинська гімназія. Микола Теодорович з цього приводу зазначає, що часто богослужіння православних порушувались шумом та тупотом ніг студентів гімназії де поверхом вище проходили уроки танців. Кажуть, що у ті часи Тадеуш Чацький, співзасновник гімназії, пропонував православним 12 тисяч рублів за звільнення ними займаних приміщень.
Розвиток Миколаївського собору
З кінця XIX століття і до нині у соборі діє два престоли – Святого Миколая Чудотворця і Святого Онуфрія Великого. Собор інтенсивно розвивають, облаштовують і він стає своєрідним центром православ’я в Кременці і відомим на Волині. В житлових приміщеннях колишнього монастиря спочатку діяла рейтарська школа, а згодом, упродовж подальших років, змінюючи одна одну діють різні духовні навчальні заклади. При соборі створюються православні братства і різні місії. Деякий час у північній частині Миколаївського собору у боковому притворі Святого Онуфрія служили священники Ризького драгунського полку, що квартирував у Кременці. Окремі краєзнавчі документи твердять, що 1911 року Миколаївський собор мав 2038 «душ прихожан». Притч храму складався із двох священиків, диякона, дяка, паламаря, просфорного. При соборі була бібліотека – 70 книг.
Цікавою інформацією поділився відомий на Кременеччині краєзнавець Василь Олійник. Він розповів, що у 1901 році Миколаївський собор уже був електрифікований. У ті часи біля будинку Кременецької музичної школи був поставлений перший приватний дизель електрогенератор потужністю 60 кіловат, який подавав електроживлення крім кількох інших будівель ще й в Свято-Миколаївський собор. Цікаво, що коли більшовики прийшли в Кременець у 1918 році, дизельний генератор націоналізували та передали його для обслуговування Миколаївському собору. Та майже через рік цей генератор через некваліфікований догляд вийшов із ладу. Після ремонту уже при Польщі, дизельний генератор продовжував подавати електрику і у собор, хоча більшість будівель тогочасного міста не були електрифіковані. Напевно парафія собору мала змогу оплачувати дорогу на той час електрику, адже, для прикладу, у 20 – 30 роках XX століття за часів Польщі, діяв тариф 30 злотих в місяць за одну лампочку в 25 Вт.
Храмові реліквії
Священник протоієрей Василій Кудровський із благословення настоятеля собору протоієрея Василя Вознюка, розповів окремі цікаві відомості про храм.
Із 1988 року, з часу утворення Тернопільської єпархії, Кременецький Свято-Миколаївський собор є другим кафедральним собором єпископа Тернопільського і Кременецького. До цього Кременець відносився до Львівської єпархії. Зі слів отця Василія, у храмі значна кількість ікон та церковного начиння є старовинними й, можливо, залишились ще від дерев’яної Миколаївської церкви і від костелу. Є у соборі благодатні ікони, про які є розповіді, що від них миряни й паломники отримували зцілення. Це в першу чергу старовинна ікона Миколи Чудотворця в срібній оправі.
У правому притворі храму, який названий на честь рівноапостольного князя Володимира, є дві старовинних ікони різних за розміром, але в пишних срібних коронованих оправах з образами матері Божої “Барська”. Одна з ікон також є чудотворною, оскільки хтось із прихожан розповідав про зцілення людини, яка хворіла на психічні розлади.
У вівтарі собору є ікона Святителя Олексія митрополита Київського, від якої, як розповідають, зцілився хворий паломник. Ще у вівтарі є велика ікона «Преображення Господнього» в срібній оправі, пожертвувана Олександрою Хаботіною і Марією Востріковою.
У вівтарі є срібно-золота дарохранительниця, це дарунок Російського імператора Олександра III, Олександровича, коли він був ще спадкоємцем Престолу, яку він у 1865 році пожертвував Свято-Миколаївському собору. На ній читається напис «На вечное поминовение за упокой души Государя Цесаревича и Великого Князя Николая Александровича».
Перед входом у вівтар зліва, розміщена ікона в срібній оправі з образом Матері Божої “Ченстоховська”. Поряд з нею розміщена велика ікона Антонія Великого. Біля них є носима ікона Архістратига Божого Михаїла, яка була подарована собору 24-м кінно-поліцейським загоном Волинської губернії м. Кременець.
Найбільш цінними в соборному храмі вважаються рака з часткою мощів перших християнських святих – Апостолів Филипа, Луки, Фоми, Святого Лазаря, Святого великомученика Георгія Побідоносця. Такі реліквії є виключною рідкістю навіть для великих храмів в Україні. Цей подарунок передали через Міжнародний Червоний Хрест безпосередньо для Кременецького Миколаївського собору із Вашингтона (США) із собору Іоанна Предтечі.
Цінною реліквією є подарунок Свято-Успенської Почаївської Лаври з часточками мощів Преподобних Іова і Амфілохія Почаївських.
Багато старовинних ікон є в лівому притворі церкви Святого Онуфрія. Впадає в око старовинна, різьблена з дерева липи, рельєфна ікона Святого Онуфрія. У вівтарі цієї церкви є старовинний запрестольний хрест подарований 19.04.1907 року. Благодійником І. Б. Гуловим.
Пам’ятка архітектури XVI-XVII століття
Миколаєвский собор діяв і в у часи двох Світових воєн, революцій і окупації. На даний час Миколаївський собор є пам’яткою архітектури і його, як об’єкт, взяли під охорону на основі постанови ради міністрів УРСР № 970 від 24 серпня 1963 р. Охоронний номер 668. Знаходиться на балансі Кременецько-Почаївського ДІАЗу, використовується як культова споруда парафією УПЦ.
Відносно нещодавно, на початку XXI століття архітектурний ансамбль Свято-Миколаївського собору доповнився новозбудованим корпусом Богословсько-регентське училища, яке є філією Почаївської духовної семінарії.
Священник із собору став Американським митрополитом
Кілька років тому, в собор завітали паломники із США, вірні православної церкви Америки. Вони хотіли отримати інформацію чи документи про родину митрополита православної церкви Америки Леонтія, із Кременця, батько якого, на прізвище Туркевич, на початку XX століття служив священником у Миколаївському соборі. Ця інформація та документи, їм були потрібні для подальшої канонізації владики Леонтія у США. Американці розповідали, що після смерті біля його могили відбулось багато зцілень людей. Але, на жаль, для гостей зі штатів інформації тоді не знайшлося.
Зацікавившись такою інформацією, Кремнець.City за допомогою записів краєзнавця Сергія Мєдвєдєва, та інших джерел вдалося встановити деяку інформацію про священника Туркевича і його сина православного митрополита в Америці. Так у 50-х – 60-х роках минулого XX століття, ієрархом Північно-Американської православної церкви був архієпископ Нью-Йоркський, митрополит всієї Америки і Канади Леонтій, в миру Леонід Ієронімович Туркевич, який народився 21.08.1876 року у Кременеці. Він дійсно був сином протоієрея Ієроніма Осиповича Туркевича, який із грудня 1891 року був священником Миколаївського собору, а з 1892 року був ще призначений благочинним усіх церков Кременця.
Матір’ю владики Леонтія, була Анна Антонівна Іваницька, дочка священника із родини священників Іваницьких, які згодом також служили у соборі. Померла мати, владики Леонтія, у 1879 році, коли йому було лише чотири роки. Тому протоієрей Ієронім виховував Леоніда і ще двох братів Веніаміна та Венедикта самостійно. Батько зумів дати синам духовну освіту і вони стали сьомим поколінням священників в родині Туркевичів. У 1885 –1889 р.р. Леонід навчався в Кременецкому духовному училищі, а в 1889 – 1895 р.р. в Кременці у Волинській духовній семінарії. 1896 – 1900 р.р. навчався в Київській духовній академії, яку закінчив захистивши науковий ступінь кандидата богослов’я.
У вересні 1905 року Леонід Туркевич був висвячений спочатку в сан диякона, а згодом вже в сан священника у Почаївському монастирі і був призначений другим священником Кременецького Миколаївського собору. Також по сумісництву він був викладачем Кременецького міського училища.
А уже у 1906 році, за вказівкою архиепископа Алеутського Тихона (Беллавіна), який у 1918 році став Патріархом Московським, призначений виконуючим обов’язки ректора Північно-Американської духовної семінарії в Міннеаполісі, штат Миннесота.
