Сім'ї Юлії Левченко та Оксани Ткаченко з початком повномасштабного вторгнення росії в Україну залишилися без власної домівки. Після 24 лютого вони разом з дітьми евакуювалися у Кременець. В обох приблизно однакові історії - "був приліт, потім пожежа, все у квартирі вигоріло вщент, повертатися нікуди, на відновлення житла потрібні великі кошти". Втім, жінки не впадають у відчай, а планують жити далі, однак кожна по своєму.
Як це – опинитись без власного дому, за чим найбільше сумують, а також про те, що робитимуть далі, Юлія та Оксана розповіли Кременець.City.
Обидві жінки разом з дітьми евакуювалися до Кременця у перші дні березня. Юлія з сином і донькою – із селища Макарів, що на Київщині, Оксана з двома синами, кішкою і котом – із Сєвєродонецька. Обидві сім'ї проживали на останньому поверсі своїх п'ятиповерхівок.
"Горить! Горить квартира!"
Бої за Сєвєродонецьк на Луганщині тривали від 28 лютого до 24 червня 2022 року. Зараз місто окуповане. В результаті боїв росіяни знищили всю інфраструктуру міста, кожен будинок у ньому у кращому випадку пошкоджений, але більшість – частково або повністю зруйновані.
"Знаєте, буває такий проливний дощ, який не припиняється. Гроза. Ось так нас бомбили. До такої межі, що не те щоб вийти на вулицю… сидіти в бомбосховищі було дуже страшно. Але я все ж вірила, що скоро перебомблять, наші відіб'ють і все завершиться", – розповідає Оксана.
Сєвєродонеччанка після початку повномасштабного наступу кілька днів разом з сусідами жила в бомбосховищі. Сьомого березня жінки, які були разом з нею, сподівалися, що у наступний "жіночий день" не бомбитимуть, і вони зможуть вийти до своїх домівок бодай взяти воду і їжу. Однак вдосвіта восьмого березня російські війська стали "насипати" ще більше.
Оксана разом з дітьми в підвалі школи, кінець лютого-початок березня 2022, СєвєродонецькФото: Архів героїні
"Гупало-гупало, а потім до нас туди, де ми були в бомбосховищі, прилетів снаряд. Розірвало другу сторону школи. Багато пилюки, всі задихалися. За якийсь час хтось до нас підбіг і почав галасувати: "Космонавтів, 2, 17-та квартира! Горить! Горить квартира!". Очевидно, хтось сказав, що то моя вулиця. Мені просто сказали, що квартира моя горить. Я втратила контроль над собою і зомліла", – ділиться спогадами жінка.
Через кілька днів тероборонівці допомогли людям евакуюватися. Оксана розповідає, були інтенсивні обстріли, тому вони швидко зібралися і поїхали.
"Виїхала, тому що там вже нічого не тримало. Був сильний страх не стільки за себе, а за дітей. Важливо було врятувати їх і просто вижити", – каже жінка.
"Пускатимемо коріння тут"
Квартира дісталась Оксані у спадок від бабусі та дідуся. Вона у них була єдиною внучкою, а квартира у неї – живою пам'яттю про рідних. "Там навіть були деякі їхні речі, реліквії: кофтинка бабусина, інструмент дідуся". Вдома залишилися бабусині хустини, вишиті рушники на образи, усі фотографії.
Оксана каже, пожежа після обстрілів знищила у квартирі все, що там було: диски з весіллям і відеозаписами дітей, коли вони були зовсім маленькі; інструменти чоловіка, велосипед сина, на який довго збирали кошти, і його м'якого великого ведмедя Валєру. Звісно, меблі й усе інше, але "душа болить за тим, що дарували рідні".
Пожежа в будинку, де жила ОксанаФото: Архів героїні
Через деякий час фото згорілої квартири надіслали люди, які там досі живуть. На них порожнє зруйноване приміщення і голі чорні стіни. Пізніше жінка дізналася, що в будинок "прилітало" двічі.
"Перший раз – у лоджію. Тоді загорілася дитяча спальня і лоджія, трохи зачепило зал. Але пожежники приїхали і погасили. Другий – попадання на третій поверх. Загорівся увесь стояк, пожежа знищила під'їзд", – каже жінка.
Зараз Оксана розуміє: як колись більше не буде. У Сєвєродонецьку в неї залишився "увесь сімейний затишок, який створювався роками". У день від'їзду в останню мить під обстрілами старший син встиг забрати лише котів. І то не з їхньої квартири – туди дійти вже було неможливо, а з сусіднього під'їзду поруч з бомбосховищем, де їх переховували.
"Буває, сниться, що ходжу по своїй квартирі. Лягаю на свою подушку. Досі пам'ятаю і згадую, що де лежало – кожна річ мала своє місце. Як печу на своїй кухні млинчики. Чомусь сняться саме вони", – розповідає Оксана.
Жінка вирішила не повертатися у рідне місто. Невідомо, скільки ще часу займе деокупація. Окрім зруйнованого власного житла, там немає жодних комунікацій. Поки все відновлять, пройде надто багато часу, тож сім'я Оксани схиляється до рішення залишитися в Кременці й "пускати коріння" тут.
Через окупацію міста Оксана не може поки що зібрати повний пакет документів, необхідних для нарахування компенсації. Заяву в поліцію, щоб зафіксувати факт злочину, написала вже в Кременці. Коли звільнять територію, має ще приїхати комісія, щоб оцінити збитки.
"Для мене житло зараз не першочергове. Найважливіше – розуміння, що крім чоловіка і дітей у мене вже нічого немає. Найбільше прагну, щоб війна закінчилась і щоб перемога була наша".
"Квартира хоч і в повітрі, але вона є"
Селище Макарів Бучанського району Київської області розташоване всього за 130 кілометрів від кордону з Білоруссю, звідки 24 лютого наступали російські війська. До першого квітня у селищі точились інтенсивні артилерійські бої. Від наступу росіян дуже постраждали будинки.
Історію свого виїзду з Макарова Юлія розповіла пастору з Кременеччини Олексію Радчуку, з яким познайомилася, коли сюди переїхала. Вона говорила про страшні речі: постійні вибухи, залякування, контузії, пожежі, знущання, в тому числі над дітьми.
"Коли ти дивишся фільм жахів по телевізору, завтра ти можеш його забути. А фільм жахів у реальному житті в Макарові ти ніколи не переживеш і не забудеш", – сказала тоді пастору жінка.
Юлія розповідає свою історію пасторуФото: скріншот із відео
Юлія розповідає, сім'я виїжджала через "зелений коридор". За вікном автівки було видно частини тіл мертвих місцевих мешканців. "Діти це бачили".
Про приліт у свою квартиру Юлія дізналася із фейсбук групи "Макарів інформаційний", де тероборонівці кожні 3-5 днів викладали наслідки атак російської армії на містечко. Її будинок розташований у селищі по вулиці Проектна, 4, і має чотири під'їзди.
"Восьмого березня прочитала, що був приліт у наш будинок. Я попросила фото. Було відчуття, що щось не те. І тут фото скидають, а там моя 58 квартира. Це була не ракета, а бомба, яка зірвалась так, що з п'ятого по перший поверх зруйнувало сходову клітку у нашому під'їзді. Горів будинок і повністю увесь наш під'їзд", – згадує жінка.
Юлія каже, найбільше болить те, що квартиру купили та подарували її батьки. Перед війною сім'я тільки зробила в ній ремонти.
Зруйнований у березні 2022 року будинок ЮліїФото: Архів героїні
Коли росіяни пішли з північних регіонів України, Юлія вирішила повертатися додому в Макарів. Згадує, щоб потрапити всередину квартири, піднімалися на крані й пролізали через вибиті вікна.
"Я собі уявляла, що там нічого немає. Ми приїхали, полізли, глянули – там дійсно все згоріло. Ніби хтось взяв сірник і все спалив. Відразу туман перед очима. Ти розумієш: все, життя закінчилось. Ти думаєш: а як жити далі?", – згадує жінка.
"Не сиджу, склавши руки"
Юлія каже, у Білокриниці Кременецького району її гарно прийняли, обіцяли допомогти з житлом. Але Левченки вирішили повернутися в деокупований Макарів і відбудовувати свою рідну домівку.
"А як інакше, якщо ти тут виріс і в тебе тут все? Тут поховані мої дідусь і бабуся, квартира хоч і в повітрі, але вона є. Мене все тут тримає. В чужому місті може й добре, але завжди хочеться повернутися додому", – каже Юлія.
У Макарові Левченки зараз орендують інше житло, оскільки будинок й досі в аварійному стані.
Після наступу росіян у лютому-березні, понад 200 будинків в Макарові доведеться знести. Спочатку сказали, що їхній зноситимуть теж, однак знайшлись компанії, які обіцяють його відбудувати. За словами Юлії, до цього місцева влада "залатала дірку в стіні, яка утворилася, коли прилетіла бомба; залила сходи і залатала покрівлю". Для того, щоб продовжувати ремонти, потрібно всередині між поверхами поставити панелі, зробити стояки на каналізацію, провести електрику та опалення.
"Ми набрали кредитів, самі поставили вікна і двері. Зробили проводку, два місяці як замовили лічильники та щитові, а їх досі немає. Чи не у всіх установах – від селищної ради до Києва – кажуть одне і те ж: поки не закінчиться війна, ніхто будинок реконструювати не буде", – додає Юлія.
За словами Юлії, грошових компенсацій за те, що поробили самі, а також за завдану шкоду поки теж не виділяють. Проте жінка поспішає його відновити своїми силами, хоч і не всі її розуміють.
"Не сиджу, склавши руки, роблю ремонти. Усі говорять "після закінчення війни", а якщо війна триватиме ще п'ять років? Я маю так жити увесь цей час? Хочу жити сьогодні, бо не знаю що буде зі мною завтра", – каже Юлія.
