З початком повномасштабного вторгнення, Кременець постійно наповнюється переселенцями. Ці люди змушені були покинути рідні домівки і відправитись у невідоме. Та, попри це, вони продовжують життя та планують його далі. Наразі кілька сімей тимчасовий прихисток знайшли в Волинському ліцеї Нестора Літописця.
“Ми вирішили виїхати з міста, щоб дитина жила в тиші та спокої”
Сергій Шведов приїхав в Кременець з смт Курахівка, Донецької області разом з дружиною та донькою, яка навчається в третьому класі. В Волинському ліцеї імені Нестора Літописця вони проживають вже два місяці. За словами Сергія, там сім’ї довелось залишити будинок, двох собак та трьох котів.
— Спочатку було більш-менш нормально. Тому ми вирішили поїхати, поки це можна спокійно зробити. Та як тільки ми виїжджали, родичі по телефону сказали, що обстріли почастішали. Поїхали ми дуже вчасно. Вже за тиждень після нашого від'їзду, знищили величезну кількість будинків. Там були людські втрати — мертві, поранені, відірвані ноги та руки. Вирви в школах та дитячих садках. Ні інтернету, ні зв'язку досі немає.
“Сиділи в сховищі десять місяців і сиділи ще б стільки, але вибору не було, довелось виїжджати”
Олена Кужова з Краматорська та Віта Герасімова з Вугледару, приїхали до Кременця 13 грудня та вже тут затоваришували.
— Мене, практично, відправили діти. В мене два сини та п’ятеро внуків там залишилось. То вони кажуть, що хоча б за мене будуть спокійні так. Ну, а жінки та діти без своїх чоловіків нікуди не поїдуть. От так мене дітвора сюди відправила, а там в нас постійно “утюжать”. Я сюди з котом приїхала — Сьомкою, от я з ним ходжу і в ліс гуляти. Тут у вас, як на курорті, єдине, за своїх душа болить, — розповідає Олена.
Віта потрапила до Кременця з Червоним хрестом.
— В Вугледарі ми десять місяців просиділи в підвалі. Одного разу прибігли внуки і сказали, що будинок вже зруйнований. А потім прийшли поліцейські і сказали, що треба виїжджати, так ми і поїхали. До цього ми в сховищі десять місяців просиділи і сиділи б ще стільки, але вибору не було, довелось виїжджати. Але тут нам добре, тут тихо. Та там залишились дочка з внуками, а будинку немає. Розбито і зруйновано все, повертатися немає куди, — каже Віта
“Коли побачили, що зробили з Маріуполем, зрозуміли, що жарти закінчились і пора їхати”
Така ж доля спіткала подружню пару Віри та Віктора Рижакових з Селидового, що за 20 кілометрів від Донецька. До Кременця приїхали в жовтні, а до цього пів року перебували в Києві. Ці люди знають, що таке війна ще з 2014 року, адже живуть в безпосередній близькості до Донецького аеропорту, за який точились масштабні бойові дії.
— Там залишились в нас дві квартири та дачна ділянка. Поки вони ще стоять. Багато переживаємо, дуже страшно залишитись безхатченками. Мені вже за 50, чоловіку за 60, тому починати життя спочатку не хочеться. Сюди першою приїхала кума з дітьми, ну а ми вже за нею. Тому що емоційно залишатися там і слухати всі ці гуркоти — це можна просто зійти з розуму. В мене одразу починалась задуха від цього, — каже Віра.
Перші бойові дії на Донбасі Віктор чув особисто.
— В Селидово було дуже шумно. Я тоді працював на ринку і в той вечір гуділо просто все. Таке сталося з нами вперше і воно вже пережилось. Але коли порівнюєш з сьогоднішніми подіями, то набагато більше обстрілів стало. Оце нас таке і підбурило виїхати. Життя дорожче, ніж майно, — пояснює Віктор
“На восьме березня нам росіяни зробили сюрприз — почали дуже сильно обстрілювати”
Оксана Ткаченко — переселенка з Сєвєродонецька. Вона з двома синами змушена була покинути місто, рідна квартира вже згоріла вщент. В Кременці жінка лише з дітьми, чоловік служить в ЗСУ. Та ми зустріли Оксану саме в той день, коли він повернувся на вихідні.
— Ми самі з Луганської області. Саме сюди приїхали ще в липні, а до цього жили в бомбосховищі. На восьме березня нам росіяни зробили сюрприз — почали дуже сильно обстрілювати. Ми думали, що зможемо піти додому та взяти якісь речі, або їжу. А вони так стріляти почали… Знаєте, як проливний дощ іде. Неможливо було навіть вийти на вулиця. А потім хтось в бомбосховищі почав кричати “Оксана Ткаченко, проспект космонавтів 2-17, квартира горить”. Мені погано стало, а мій старший син одразу схопив ключі і побіг рятувати житло. Лоджію і спальню тоді вдалось погасити. А потім, коли нас вже вивіз брат чоловіка, подруга прислала відео, що квартира згоріла повністю. Не залишилось вже нічого.
Оксана каже, що в Кременці їй дуже комфортно.
— Мені дуже сподобалось відношення. Коли я тільки збиралась сюди їхати, то мені всі казали, що за мову будуть пресувати, що тут “бандери” і так далі. Ми жили в українському місті, але воно було російськомовне. В школі викладали українською і батьківські збори так само, але коли вони закінчувались всі переходили на російську. І от нам розповідали, щоб говорили тільки українською, бо можуть побити і тебе, і дитину. Але коли приїхали сюди, то Тетяна Дмитрівна, та що завуч ліцею, зустріла нас і каже “Оксаночко, ви не переживайте, ми хоч і “бандери”, але ми добрі”. Ну і потім я просто побачила, яке тут відношення і до мене, і до моїх дітей. Кожна людина тут проживає трагедію, про яку ти розповідаєш. Всі допомагають чимось. Я дуже вдячна, що потрапила саме сюди. Можливо, навіть будинок зможемо колись тут купити і залишитись.
